Читать онлайн книгу "Поміж двох орлів"

Помiж двох орлiв
Петро Михайлович Лущик


Петро Лущик народився 1963 року на Львiвщинi. Закiнчив фiзичний факультет Львiвського державного унiверситету iм. Івана Франка. Працюе вчителем фiзики та iнформатики у Сопошинськiй школi. Лауреат конкурсiв «Коронацiя слова» 2003, 2014, 2015 i 2017 рокiв.

У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи письменника «Тамплiери короля Данила», «Ратники князя Лева», «Настане день, закiнчиться вiйна…», «Отроки княжича Юрiя». Бажаючи позбутися «опiки» ненависного управителя, п’ятнадцятирiчний Тарас зголошуеться пiти у вiйсько гетьмана Станiслава Жолкевського. Сам гетьман усупереч своiм переконанням змушений брати участь у московськiй вiйнi. Доля зводить Тараса з iще юним Богданом Хмельницьким, а одного разу вiн навiть рятуе вiд неминучоi смертi майбутнього гетьмана Украiни.

Чим далi просуваеться польське вiйсько в глиб Московii, тим ближчий Тарас до здiйснення заповiтноi мрii – стати крилатим гусаром. Коли ж, здавалося, мета досягнута, вiн повертаеться додому…





Петро Михайлович Лущик

Помiж двох орлiв





1


«Написано в церквi втечi Пресвятоi Богородицi до Єгипту монастиря святих Отцiв Василiан пiд Жовквою року Божого 1609».

Брат Амвросiй поставив крапку, вiдклав убiк перо й побожно перехрестився. Погортавши щойно закiнчену працю, вiн задоволено усмiхнувся. Хоч уже й очi погано бачать, i рука вже не така тверда, але почерк, здавалося, не змiнився вiдтодi, як вiн написав свое перше «Житiе святих». Гай-гай, невже минуло аж п’ятдесят рокiв? Десятки разiв замерзала мiсцева рiчка i стiльки ж скресала ii крига, щоб десь у березнi-квiтнi затопити низовину, що вiддаляла село вiд новозбудованого мiста.

Чесно кажучи, брат Амвросiй дещо злукавив. Немае вже монастиря бiля Сопошина. Давно вже нема. І братii також нема. Вiн залишився сам-один.

Монах важко зiЯтхнув. Так, один. Іншi або похованi на мiсцевому цвинтарi, або переселилися у Крехiв. І досi як чуе про печери Крехова, у старого ченця щемить серце. Нi, вiн, звичайно, радiе вiд того, що на цю землю спустилася благодать Божа, що монахи святого Печерського монастиря оселилися тут, започаткувавши особливе служiння й завидну смиреннiсть. Амвросiй нiколи не бачив цих двох ченцiв, хоч вiдтодi, як вони з’явилися тут, минуло вже чотирнадцять рокiв. Спочатку Сильвестр та Йоiль – так звали прибулих – поселилися у двох печерах на узлiссi. Одна з них служила за житло, а iншу, бiльшу, пристосували пiд церкву. Хто вони були – не знав нiхто. Хтось казав, що ченцi прибули з Киева, хтось переконував, що принаймнi Йоiль прийшов iз Грецii, можливо, навiть iз самого Афону. Нiхто не знав, а монахи не спiшили розповсюджуватися на цю тему.

Вiстка про особливу благодать поширилася навколишнiми селами, як весняна повiнь. Десь через рiк до ченцiв приедналися першi послушники – жителi найближчого села. І тодi неначе прорвало! Ченцi iз численних монастирiв, що iснували сотнi рокiв, просили у своiх iгуменiв благословення приеднатися до святих монахiв. Це прагнення особливо пiдсилилося тодi, коли до братiв дiйшла звiстка про пiдписання у Берестi унii з папським престолом. Ченцi вважили, аби захистити вiру потрiбен значно бiльший подвиг, анiж той повсякденний, який вони здiйснювали. І печери Крехова – саме те мiсце, куди варто прагнути. А десять рокiв тому перший брат, Симеон, залишив стiни цього монастиря. За вiсiм рокiв у нову обитель перебралися майже всi.

Останнiм монастир покинув iгумен. Амвросiй пам’ятав розмову з братом Порфирiем, неначе це вiдбулося вчора. Тодi кожен з них залишився при своiй думцi: iгумен так i не зумiв переконати його послiдувати за iншими братами, адже вiн залишиться один в спорожнiлому монастирi; Амвросiй же даремно просив Порфирiя не покидати мiсце, на яке ще сто двадцять рокiв тому спустилася благодать Божа. Єдине, що змiг добитися брат Амвросiй, – так це благословення свого iгумена, щоб залишитися тут. Розумiючи, що старому ченцю буде важко призвичаiтися до нових порядкiв, вiдмiнних вiд уже звичних (воiстину, не йти ж у чужий монастир зi своiм статутом!), Порфирiй виконав прохання старця.

– Що ж, – сказав Амвросiй на прощання. – Напевне, це дiйсно Божий промисел, щоб першого i останнього ченця звали однаково.

І ще одне попросив вiн iгумена. Щоб той дозволив йому використати папiр, який у невеликiй кiлькостi тут зберiгався. Знаючи нахил Амвросiя до лiтопису (адже з-пiд його пера вийшов не один життепис святих), Порфирiй дозволив.

Вiдтодi минуло два роки. Спочатку ченцi провiдували його досить-таки часто, потiм вiдвiдини стали рiдшими, вряди-годи, а за останнi пiвроку не було нiкого. До Амвросiя доходили чутки про дiяльнiсть, котру розгорнули монахи у Креховi. Ще ранiше поруч печер, якi десяток рокiв були прихистком Йоiлю та Сильвестру, завдяки старанням i допомозi людей з навколишнiх сiл постала церква. Коли ж мiсцевий дiдич дозволив спорудити ще один храм, стало зрозумiло, що Амвросiй так i залишиться останнiм монахом у колишньому монастирi.

Чернець кинув оком на отвiр у стiнi, який колись був вiкном. Недавно пiд час небувалоi бурi вiтер розбив скло, а поставити нове у нього не було нi сил, нi коштiв. Добре, що зараз травень, тепло, а потiм можна щось придумати.

«Якщо менi ще буде потрiбне згодом тепло…» – подумав Амвросiй.

Важкi темнi свинцевi хмари, здавалося, надовго зачепилися за густi верхiвки модринових велетнiв гори Гарай. З власного досвiду брат Амвросiй знав, що це вiрна ознака погiршення погоди. Далебi, цьогорiчна весна, здавалося, вилила на землю всю воду, яку тримала на небi; земля вже не могла прийняти у себе бiльше; мiсцева рiчка розлилася, десь там нижче за течiею затопила луги, а дощ хлющив мало не щодень.

Амвросiй подумки подякував Боговi за мудрiсть першого iгумена монастиря: вiн поклав звести обитель на високому лiвому березi рiчки. Внизу, хоч i ближче до мiстечка Винники, замiсть того, щоб кожну хвилину вiддавати Боговi, довелося б боротися за земне iснування…

За дверима келii почулося кряхтiння. Амвросiя не здивували цi звуки. Вiн знав, кому вони належать. Лише одна людина скрашувала його самотнiсть протягом останнього року.

Клацнула дерев’яна клямка, заскрипiли давно не змащенi дверi, i у келii одразу стало тiсно. Високий юнак iз кучмою кучерявого чорнявого волосся поставив на стiл поряд зi списаними аркушами вузлик. Привiтався.

– Я не чекав, що ти прийдеш сьогоднi, – озвався Амвросiй.

– Ось, мати приготувала… – замiсть вiдповiдi сказав юнак.

Вiн розв’язав вузлик, i чернець побачив двi великi рибини й буханець чорного хлiба.

– Тарасе! – захоплено вигукнув Амвросiй. – Звiдкiля таке багатство?

Юнак задоволено усмiхнувся.

– Вчора наловили з хлопцями, – пояснив. – На мочарах. Стрвиня розлилася аж до горбiв, там води лише по колiна, рибу можна ловити руками. Наловив аж вiсiм. Двi ось принiс вам.

– Оце спасибi тобi! Що ж, сiдай, пообiдаемо разом.

– Нi, я не буду, – вiдмовився Тарас. – Кажу ж, наловив вiсiм. Ми з мамою заледве з’iли чотири. Їжте самi. Я ще наловлю. Риби цьогорiч багато.

Вiн сiв навпроти старого ченця i мовчки дивився, як той iсть. Амвросiй обережно, лише одними кiнчиками пальцiв, розпотрошив ще теплу рибину, витяг кiсточки, i захоплено вiдправив шматок до беззубого рота, смачно при цьому прицмокуючи.

Ось уже другий рiк Тарас кожного дня приходить у келiю до Амвросiя. Мати спочатку противилася цим вiдвiдинам, адже син – единий чоловiк у сiм’i, але побачивши, що Тарас став спокiйнiшим, уже не пропадае десь iз шибайголовами, заспокоiлась. А коли дiзналася, що старий Амвросiй вчить сина грамоти, передала ченцевi iжу.

Так сталося, що Тарас Сопоха залишився без батька ще немовлям. П’ятнадцять рокiв тому пiд час татарського набiгу вбили його тата, який разом з iншими чоловiками села спробував завадити ордi робити свою чорну справу. Вiдтодi вдова Марiя жила сама. Татари спалили ii хату, що дiсталася покiйному чоловiковi вiд його батькiв. Марiя перебралася жити в убогу хатину, яка стояла пусткою пiсля того ж таки набiгу. Малий Тарас цiлими днями гасав десь з однолiтками, а пiзно ввечерi приходив додому замурзаний, голодний. Мати вже почала переживати за сина, але якось хлопець зустрiв монаха Амвросiя. Важко сказати, як таке сталося, але Тарас прикипiв до старого. Амвросiй, побачивши допитливу натуру хлопця, вирiшив навчити його грамотi.

– Я бачу, ви вже закiнчили… – порушив мовчанку Тарас, взявши в руки два списанi аркушi.

– Так, дякувати Богу!

Амвросiй витер рукавом губи, перехрестився.

– Вже й забув, коли так наiдався… – сказав монах.

Хоч так вiн говорив кожного разу, як Тарас приносив iжу, хлопець припрошував ще.

– Та iжте все. Я ще наловлю…

– На сьогоднi вистачить, – сказав монах. – Менi, старому, бiльше не можна. А другу рибину з’iм завтра. Тому можеш не трудити ноги.

– Та чого там, я принесу… – повторив Тарас. – Менi не важко…

Вiн заглибився у читання, ворушачи губами, як звичайно роблять тi, хто ще не твердо читають. Монах не став заважати хлопцевi, а зiбрав риб’ячi кiстки у купку, щоб потiм нагодувати бездомного кота. Цей приблуда скрашував самотню старiсть монаха, причому вiдвiдини Тараса i кота нiколи не збiгалися. Амвросiй пiдозрював, що вони якось все-таки зустрiлися, i ця зустрiч для кота принаймнi лишалася пам’ятною.

– І що далi? – запитав Тарас, дочитавши до кiнця.

– Попрошу брата Порфирiя, щоб вiн у себе в Креховi переплiв усе в книгу.

– Це було б добре, – згодився хлопець. – Але як це зробити, адже звiдтам вже рiк нiкого не було.

– Дасть Бог, хтось навiдаеться, – вiдповiв старий. – Скажи краще, що у свiтi робиться. А то я нiчого не знаю.

– Кажуть, до Жовкви повертаеться польний гетьман.

– Польний? – перепитав монах. – А коли вiн став польним?

– Та вже давно. Не знаю точно.

Станiслав Жолкевський[1 - Станiслав Жолкевський (1547–1620) – польський державний i вiйськовий дiяч.] вперше з’явився у Винниках одразу ж пiсля останньоi татарськоi навали. Нелюбимий королем Сигiзмундом, вiн, тим не менше, пiдтримував останнього завжди, i пiсля того, як 1596 року розбив повстанцiв Северина Наливайка, отримав привiлей побудувати власне мiсто i назвати своiм iменем. Вибiр впав на село Винники, що розкинулося на лiвому березi мальовничоi рiчки Стрвини неподалiк родинного маетку гетьмана у Туринцi. Облюбувавши високий правий берег, Жолкевський заклав замок.

З’являючись епiзодично у Жовквi, власник мiста все ж постiйно контролював будiвництво, запросивши для цього з Італii вiдомого архiтектора Паоло де Дукато Клеменсi.[2 - Паоло де Дукато Клеменсi (Павло Щасливий; пом. 1610 р.) – львiвський будiвничий доби Ренесансу.] Схиблений на Леонардо да Вiнчi, Павло Щасливий (так стали називати iталiйця, замiнивши iм’я, що важко вимовлялося, а ще важче запам’ятовувалося) переконав Жолкевського побудувати мiсто. Бажаючи вразити, а то й досадити численним недоброзичливцям, Станiслав Жолкевський згодився. Тепер архiтектору вже нiщо не заважало працювати так, як йому хотiлося. Мало того, що прискореними темпами будувався замок-резиденцiя Жолкевських, одночасно зводилася оборонна стiна, окреслюючи цим межi майбутнього мiста.

Коли ж у 1603 роцi король надав Жовквi нiмецьке право, сюди перебралася дружина Регiна з синами. Цим же указом мiсту дозволили проводити чотири ярмарки. Завтра якраз вiдкриваеться другий у цьому роцi, станiславський.

– Завтра ярмарок, – нагадав Амвросiй. – Пiдеш?

– Звичайно, – вiдповiв Тарас. – Ще до вечора наловлю риби, мати напече. Буде що продавати.

– А Мошко вiдпустить?

Тарас насупився. Згадка про управителя села завжди псувала йому настрiй. Ще 1560 року тодiшнiй власник Винникiв i навколишнiх сiл Андрiй Висоцький дарував iх белзькому воеводi Станiславу Жолкевському, батьковi гетьмана. Новi власники спочатку батько, а за ним i син, постiйно перебуваючи у походах (то короля потрiбно рятувати, то Наливайка упокорювати, то зi Швецiею воювати), у своiх володiннях з’являлися нечасто i всю владу над селами вiддали в руки управителiв, в основному, жидiв. Тi, вiдчуваючи тимчасовiсть своеi посади i бажаючи урвати вiд неi ласий шматок, вичавлювали з селян усе: якщо пан встановлював один тиждень панщини, то управителi збiльшували ще на сiм днiв особисто для себе. Тому селяни змушенi були майже пiвроку працювати на панiв. І це не рахуючи повинностей, як-от робота на будiвництвi замку. Мiсцевий управитель Мошко (взагалi-то його звали Іцхаком, але прiзвисько так мiцно причепилося до нього, що нiхто й не згадав би справжнього iменi) помiтно вирiзнявся навiть серед своiх одновiрцiв. Вiн заставляв селян працювати на себе коли йому заманеться, вiдправляв у Жовкву на будову найбiльше хлопiв. Особливо розперезався Мошко пiсля того, як мiсцевий монастир покинули монахи. Вiн вiдiбрав у мiсцевого священика ключi вiд староi дерев’яноi церкви, i тепер, щоб охрестити, повiнчатися, поховати чи просто вiдправити службу, потрiбно було йти до жида за дозволом i ключами. (Звичайно, йти не впорожнi, бо вiн може i вiдмовити.)

Тарас особливо потерпав вiд управителя. Те, що Марiя була вдовою, не звiльняло ii вiд повинностей. Спочатку Тарасова мати вiдробляла панщину сама, а коли хлопець пiдрiс, черга дiйшла i до нього (причому Мошко зробив по-своему: не зменшивши норму матерi, встановив таку ж ii синовi). Крiм того, час вiд часу хлопець вiдробляв i у мiстi. Замок вiн будувати не встиг, а от парафiяльний костел вже пам’ятае його муки.

– А що Мошко? – знизав плечима хлопець. – Ярмарок встановив сам ясновельможний король, i нiхто, навiть Мошко, не може його вiдмiнити.

– Послухай, Тарасе, що я тобi скажу, – мовив Амвросiй. – Що робиться на руськiй землi, – сам бачиш. З кожним роком все гiрше i гiрше. Сьогоднi жиди не дають нам молитися так, як ми звикли. Завтра заставлять взагалi вiдмовитися вiд своеi вiри. Та де, вже заставляють. Я вже мовчу про те, що за цей час встигнуть здерти з нас не те що три – сiм шкур. Треба щось робити…

– А що робити? – здивовано запитав Тарас.

Вiн був спантеличений цими словами монаха.

– Не забити ж управителя, врештi-решт!

– Боже борони! – перехрестився Амвросiй. – Це грiх, хлопче, навiть думати про таке.

– Тодi де ж вихiд?

– У церквi.

– Та вона ж закрита, i ключi у того ж таки Мошка!

– Я маю на увазi не церкву, побудовану людьми, але створену Господом, – вiдповiв старець i, побачивши, що хлопець не зрозумiв, додав: – Твое спасiння у чернецтвi.

– Ви пропонуете менi стати монахом?

– Спочатку, звичайно, послушником, а потiм уже й ченцем.

– Але я й не думав про це! – вiдказав Тарас.

– На все воля Божа… – вiдповiв монах. – П’ятдесят рокiв тому я також i гадки не мав, що прийму постриг. А воно бач, як склалося.

Тарас задумався, осмислюючи щойно почуту пропозицiю.

– Невже Мошко мене вiдпустить? – засумнiвався вiн.

– На це – так. В усякому разi, можна звернутися з проханням до гетьмана. Гадаю, вiн ще не забув, що походить з руського роду. Принаймнi саме цим я пояснюю його рiшення сприяти розбудовi монастиря в Креховi.

Тарас повертався додому i був спантеличений розмовою зi старим ченцем. Йому, звичайно, дуже хотiлося вирватися з-пiд влади Мошка, але залишати заради цього матiр i натягнути на себе до кiнця життя чернечу рясу хлопець ще не був готовий.




2


Серед усiх ярмаркiв, котрi вiдбувалися у Жовквi, саме весняний був найбiльшим i бiльш бажаним. Мало того, що вiн вiдбувався пiсля Великодня, коли люди дозволяли собi не лише скоромне, вiн був першим пiсля пiврiчноi перерви. Ярмарок у травнi припадав на день святого Станiслава – покровителя ясновельможного гетьмана, тому був особливо урочистим. Цього дня усi торговцi, котрi знали про нього, де б вони не були, старалися прибути до Жовкви, бо знали, що у мiсто збереться чимало народу.

Розумiючи, що вибирати буде з чого, адже про ярмарок знали люди не лише з Жовкви та навколишнiх сiл, але й iз далеких краiв, потенцiйнi покупцi, у свою чергу, сподiвалися зекономити на покупках. Минулого ярмарку, на святого Мартина, свiй крам виставив кушнiр з Белза. Його товар був значно кращий вiд мiсцевого, тож жовкiвськi майстри залишилися у програшi.

Якщо торговцi сподiвалися продати дорожче, а покупцi купити дешевше, то мiсцевi злодii потирали руки вiд майбутнього улову: роззяв на таких збiговиськах завжди вистачало.

Не бажав залишатися без прибутку i мiсцевий уряд. У такi днi вже впродовж декiлькох останнiх рокiв податок на дозвiл торгувати зростав, що приносило вiдчутний прибуток у мiську казну.

Тобто у мiстi i навколишнiх селах всi з нетерпiнням чекали восьмого травня.

Сопошинцi мали на ярмарковiй площi, яка розкинулась якраз навпроти головних ворiт замку, свое вiдведене мiсце. Це мiсце, рiвно ж як i право торгувати, сопошинцям надав колишнiй власник Винникiв, i нiхто не те що намагався вiдтiснити iх iз «хлiбного» мiсця, але навiть не помишляв цього.

Звичайно, своiм скромним, в основному, рибним крамом вони поступалися iншим, багатшим селам, а приiжджим купцям – i поготiв, але це був стабiльний, хоч i невеликий набуток.

Тарас iз матiр’ю прибули у Жовкву ще вдосвiта, але вже з самого ранку площа була заповнена народом. Розклавши на дерев’яних столах запечену вночi рибу, вiд якоi поширювалися неймовiрно смачнi пахощi (мати не стала пекти рибу звечора, як бiльшiсть односельцiв, а зробила це вночi, щоб була свiжою, до того ж заправляла ii своiми «таемними» спецiями), Тарас трохи вiдiйшов убiк. Справжнiй базар розпочнеться десь за годину, хлопцевi залишаеться годинка на вiдпочинок. Вiн усю нiч допомагав матерi пекти рибу, отож дуже хотiлося спати. Побачивши, що син ледве тримаеться на ногах, Марiя дозволила йому прилягти. Тарас примостився бiля воза зi свiжою травою, що його привiз сусiд Зосим, i майже одразу ж заснув.

Здавалося, щойно стулив повiки, а вже його термосить старий Зосим.

– Ану вставай, сонько! Ай-ай, хiба це торговець! Ще трохи, i мати весь крам попродае.

Тарас миттю схопився. Дiйсно, базар вирував у повну силу. За той час, поки вiн, Тарас, куняв, вже дехто встиг i спродатися, i щось купити. Тарас пiдiйшов до матерi. Вона вже встигла продати двi рибини i стояла задоволена. День обiцяв принести якусь копiйчину у хату.

– Вiдпочив?

Тарас кивнув i пiд смiх односельцiв струсив рукою стебла трави з голови.

– Я не торговець, – вiдказав Тарас.

Дiйсно, хлопець не надавався до торгiвлi. Мати, бувало, побачить, як незграбно торгуе син, i вiдправить до iншоi роботи. А Тарас i не проти. Йому милiше ловити рибу, навiть допомагати ii приготувати, але аж нiяк не торгувати.

– Іди, сину, роздивися там. Може, щось приглянеш собi, – сказала мати.

Останне було сказане так, для годиться, адже що можна приглядати, якщо у тебе у кишенi немае навiть шельняга,[3 - Шельонг, солiдус, шеляг – найдрiбнiша монета Польщi.] а якби б i був, однаково вiддав би матерi. Їй краще знати, що купити в першу чергу, хоч, якщо чесно, купити потрiбно все.

Але у цьому е навiть свiй позитив. Не маючи нi шеляга, не варто боятися, що його обчистить якийсь злодюжка, що, наче мухи, злетiлися звiдусюди на жовкiвський базар.

А базар вирував. Тарас походжав помiж рядiв з рiзноманiтним крамом i ковтав слинку. Не лише iжа приваблювала хлопця, хоч i не кожен день йому доводилося iсти м’ясо чи молочне. Тараса бiльше цiкавили вироби мiсцевих цехiв: шевцiв, кушнiрiв чи ткачiв. Були тут i своi шапкарi, поясники i римарi. Але все це забулося одразу, як тiльки хлопець опинився перед виробами з недалекого Глинська. Тарас двiчi бував у цьому селi, коли з матiр’ю ходив до монастиря, i завжди захоплювався гончарами, що, здавалося, робили з глини неймовiрне. Ось i сьогоднi на землi розставленi глечики, миски, якийсь чудернацький посуд, про призначення якого Тарас не мав нiякого уявлення. Але навiть не це привернуло увагу хлопця. Працюючи на будiвництвi костьолу, Тарас дiзнався вiд тамтешнього мешканця, що ii милiсть панi Регiна захотiла, аби у замку печi були з глинського зеленого кахля.

А ось i вiн… Тарас зачаровано зупинився перед купами знаменитого кахлю. Як йому хотiлося, щоб i в iхнiй убогiй хатинцi була така пiч! Вiн розумiв, що це лише красива, але на жаль, нездiйсненна мрiя; всiеi риби у Стрвинi не вистачить хоча б на пару таких кахель, не те що на цiлу пiч.

Настрiй одразу зiпсувався, Тарас поволi почалапав до мiсця, де торгували сопошинцi. Вiн навiть не став пiдходити до приiжджих жидiв чи вiрмен, котрi торгували над рiчкою, там, куди стiкалися багатi мiстяни. Хотiлося одразу покинути це торжище, де кожен якщо не вкаже тобi на твое мiсце, то принаймнi подумае. Краще вже посидiти у келii Амвросiя та послухати його iсторii про святих…

Мати здивувалася, що син повернувся так швидко, але нiчого не запитала. Сама вона бiльше нiчого не вторгувала, але не переймалася цим: базар тiльки починався.

Тарас стояв осторонь рядiв i лише спостерiгав за торгiвлею. Саме вiн перший запримiтив, як iз ворiт замку вийшли три жiнки. Попереду йшла висока струнка лiтня жiнка, а двi iншi, молодшi, несли великi кошики. Тарас швидше вгадав, анiж упiзнав, що це вийшла за покупками дружина власника Жовкви.

Хоч жiнка могла купити будь-що i за будь-яку цiну, вона, тим не менше, одразу попрямувала до рядiв, якi займали сопошинцi. Було зрозумiло, що жiнку цiкавить риба. Панi Регiна пройшла мимо кiлькох торговцiв i зупинилася коло Тараса з матiр’ю. Хлопець про себе усмiхнувся: спецii матiнчинi привертали увагу…

– Це твоя риба? – запитала жiнка.

– Так, панi, – вiдповiла Марiя. – Свiжа, лише вчора син наловив.

– Що свiжа – бачу. А пiк хто?

– Ми з сином, – мати кивнула на Тараса.

– Смачно пахне.

Панi Регiна задоволено потягнула носом.

– Я купую у тебе, – сказала вона. – Усю рибу. Скiльки?

Вiд несподiванки Марiя втратила дар мови. Побачивши це, панi Регiна вiдрахувала п’ять монет (по однiй за кожну рибину) i подала жiнцi. Та лише спромоглася подякувати. Риби перекочували у кошик однiеi зi служниць. Але панi не спiшила вiдходити.

– Як тебе звати? – запитала вона.

– Марiя… – вiдповiла спантеличена жiнка.

– Послухай, завтра у мiсто повертаеться його вельможнiсть пан гетьман. Я хочу, щоби зранку ти принесла до замку двадцять рибин, запечених так, як оце сьогоднi. Зможеш?

– Так, панi! – вiдповiла хутко Марiя.

– Тодi я тебе чекатиму завтра зранку.

– Авжеш, панi!

Регiна Жолкевська пiшла далi, а мама заспiшила збиратися.

– Пiшли, Тарасе! У нас багато роботи!

Вони встигли купити лише найнеобхiднiше i поквапились додому: роботи було справдi багато.

Тарас одразу подався на риболовлю, щоб до вечора наловити зо два десятки великих рибин. (Хоч панi Жолкевська нiчого не говорила, яку саме рибу, Тарас слушно припустив, що негоже подавати до столу вельможного гетьмана дрiбноту.) На щастя, улов виявився багатий, i сонце було ще високо, а хлопець уже накидав у кошик потрiбну кiлькiсть риби i завдавав собi на плечi.

Мусив спiшити, адже рибу треба ще почистити i запекти у печi. Вся вона, звичайно, одразу не помiститься, тому, напевне, доведеться працювати всю нiч…

Дорога додому вела через увсе село повз закриту дерев’яну церкву, хати односельцiв. Базар у мiстi вже закiнчився, всi поверталися додому, щоб вiдпочити перед завтрашньою роботою. Їм iз матiр’ю доведеться трудитися всю нiч. Зате панi Жолкевська обiцяла щедру винагороду, i Тарас не боявся, що вона обмане. Швидше б дiйти додому… Йому зовсiм не хотiлося зустрiти будь-кого.

Аж тут дорогу Тарасовi перепинив не хто iнший, як управитель села Мошко.

– Що несеш? – прискiпливо запитав той.

Тарас iз несподiванки заледве втримав кошик у руках. Вiн не те що не любив Мошка, вiн його просто ненавидiв i в думках уже декiлька разiв убив здирця. Гетьманський управитель був ще досить молодий, тридцятирiчний, невеликого зросту, але за поясом носив шкiряного канчука, яким час вiд часу безбоязно користався. Хто посмiе противитися представнику самого гетьмана!

– Риби наловив, – вiдказав Тарас.

– Навiщо так багато? Базар уже закiнчився. А тобi самому не подужати. Навiть для твого монаха буде забагато!

– А це не менi, – вiдповiв Тарас. – Панi Регiна Жолкевська замовила рибу для пана гетьмана, i до завтрашнього ранку ми маемо принести ii до замку. Панi Жолкевська буде дуже невдоволена, коли дiзнаеться, що саме через вас, пане управителю, пан гетьман не дочекаеться на своему столi цiеi страви.

Почувши таке, Мошко стиснув зуби, але вiдступив. А Тарас попрямував далi.

– Не забудь у понедiлок прийти до костьолу. Твоя черга вiдробляти, – навздогiн крикнув Мошко.

Тарас не спинився. Вiн i без нагадування Мошка знав про свою повиннiсть вiдпрацювати на будовi за себе i за матiр.

Ще довго хлопець вiдчував на собi важкий, болючий, неначе удар канчука, погляд управителя.




3


Робота затягнулася на всю нiч, i коли мати дiстала з печi останню рибину, сонце було вже високо. І син, i мати були змученi безсонною нiччю, але Тарас устиг годинку передрiмати, поки мати пильнувала рибу. Подивившись на змучену неньку, хлопець вирiшив сам вiднести товар.

Жалiючи сина, мати спробувала заперечити, але Тарас переконав ii, що й сам впораеться, до замку донесе все швидше, анiж удвох, а торгуватися не буде; не той випадок: що дадуть – i на тому спасибi!

– Якщо питатимуть про цiну, скажи, що як учора… – настановляла мати.

Тарас закрiпив кошик iз смаженою рибою до легкого дерев’яного наплiчника, мати допомогла йому закинути вантаж на спину, хлопець злегка поправив його, щоб не тиснуло у спину, i швидкою ходою попрямував до замку.

Їхне село було найближчим до Жовкви, але навiть порiвняно мала вiдстань натомила Тараса, тому коли вiн опинився на площi перед ворiтьми замку, спина немилосердно нила, i хлопець думав лише про одне: швидше б зняти той наплiчник…

Вiд учорашнього базару не залишилося i згадки: торгiвцi самi прибрали за собою (таким було розпорядження мiського магiстрату), а рештки смiття вже встигли зачистити мiсцевi. Тепер посерединi площi красувалося лобне мiсце. Тарас зiщулився. У пам’ятi ще була свiжа згадка про страчених двох синiв Стельмаха Шенського, якi були вiдомi на всю округу злодiями i посмiли пограбувати самого бургомiстра.

Ворота замку були вiдчиненi, i Тарас боязко пiдступив до них. Пообiч стояли два високi вартовi iз мушкетами. Тарас зупинився.

– Куди йдеш? – запитав один.

– Несу iх милостi рибу, – затинаючись, вiдповiв Тарас. – Вони замовляли вчора…

Те, що прибулий принiс саме рибу, а не щось iнше, вартовi збагнули одразу: навкруги витав аромат маминих спецiй.

– Проходь! Кухня он там, справа…

І Тарас вперше переступив ворота Жовкiвського замку. Вiн займав чималеньку територiю, двiр був строго квадратний. Навпроти ворiт бiлiла колонада входу у покоi гетьмана, прикрашена якимись скульптурами. Будинки злiва i справа були господарськими примiщеннями: як-от кухня, склади, стайня, житло для слуг. Злiва вiд ворiт стояли трiйко пишних карет, запряжених добротними кiньми: це повернувся додому власник мiста. Про його приiзд свiдчила i неймовiрна метушня навколо.

Тарас не встиг опам’ятатися, як поруч опинилася служниця, котру вiн бачив учора на базарi.

– Чому ти так пiзно? – невдоволено запитала вона. – Їх милiсть уже почали сердитися…

– Роботи багато, – винувато вiдповiв Тарас. – Ледве встигли…

Вiн зняв з плечей важку ношу, поставив на землю i випростався.

Служниця пiдхопила кошик.

– Чекай мене тут, – сказала вона. – Я вiднесу рибу на кухню, iх милiсть вiдрахують тобi грошi. Зрозумiв?

Служниця швидко попрямувала до бiчних дверей, а Тарас залишився один. Щоб не стирчати посеред двору, вiн обережно пiдiйшов до коней, запряжених у карети. Дванадцятеро коней (по чотири у кожнiй) були пiдiбранi по мастi: бiлi, чорнi та гнiдi. Таких угодованих коней Тарас бачив уперше, тому мимоволi замилувався.

Вiн не помiтив, як до нього пiдiйшли двое юнакiв i тихо стали за спиною.

– Вибираеш собi коня? – запитав один.

З несподiванки Тарас вiдсахнувся, вiдступив на крок. Хлопцi були вбранi в багату одiж, шиту срiблом, в добротнi чоботи (що не забарився вiдзначити Тарас). Юнаки були приблизно його вiку, може, на рiк-другий молодшi, однакового зросту, але один стрункий i бiлявий, iнший чорнявий i повнiший, але в мiру.

– Говорити хоч умiеш, чи мати не навчила? – допитувався чорнявий.

Тарас розумiв польську мову, але вiльно говорити не вмiв.

– Навчила, – лише вiдповiв вiн.

Хлопцi засмiялися.

– Ну, тодi говоритимемо по-нашому, – продовжував чорнявий. – Тебе як звати?

– Тарасом.

– А що ти тут робиш?

– Я принiс iх милостi запечену рибу.

– Чуеш, Яне, ми сьогоднi iстимемо рибу!

– Я люблю рибу, – вiдповiв iнший хлопець. – Судячи iз запаху, смачна риба.

– А ви хто такi? – наважився запитати Тарас.

– Мене звати Богдан,[4 - Богдан-Зиновiй Хмельницький (1595–1657) – в майбутньому украiнський гетьман.] а це Ян,[5 - Ян Жолкевський (1593? – 1633) – син Станiслава Жолкевського.] син пана гетьмана. Ми сьогоднi лише приiхали.

– А знаеш, де ми були? – раптом запитав Ян.

– Де?

– Ще в середу ми були у Краковi, у його величностi короля!

– А я приiхав з Олеська, – додав Богдан-Зиновiй.

– Далеко… – вiдзначив Тарас.

Якщо чесно, вiн i гадки не мав, де знаходяться той Кракiв та Олеськ i скiльки звiдтам iхати. Найдальше село, де вiн бував, був Крехiв.

– А скоро ми вiдправляемося на вiйну, – гордо заявив Богдан.

– Куди? – запитав Тарас.

– У Смоленськ.

– А де це?

– У Московii, – вставив Ян.

– Навiщо?

– Щоб нашого королевича зробити московським царем.

– А хiба там немае царя? – здивувався Тарас.

– Та е якийсь… – невизначено знизав плечима Богдан. – Але наш Владислав однаково кращий!

Власно кажучи, Тарас почув про королевича Владислава вперше, але все ж кивнув: без заперечень, «наш Владислав» дiйсно кращий.

– Ви також пiдете на вiйну? – поцiкавився вiн.

– Аякже! – гордо вiдповiв Богдан. – Вельможний пан поiде обов’язково, король без нього нiчого не зможе, а я поiду зi своiм батьком.

– Здорово! – вихопилося у Тараса.

– А хочеш поiхати з нами? – раптом запитав Ян.

– Я?…

– Звичайно! Його величнiсть саме набирае вiйсько. Тобi скiльки рокiв?

– П’ятнадцять.

– А так i не скажеш. Виглядаеш навiть старшим за мене, хоч менi й шiстнадцять, – сказав Ян Жолкевський. – Ну то як?

– Не знаю… – зiзнався Тарас. – Мати вдома сама, та й не вiдпустить мене управитель…

– Вiн не зможе не вiдпустити тебе, коли ти пiдеш служити до мого батька!

– Послухай, Ян дiло говорить, – пiдтримав друга Богдан. – Тобi видадуть зброю, одягнуть, отримуватимеш грошi, а твою матiр звiльнять вiд повинностей. Адже ти вiдробляеш у мiстi?

– Так, на костелi… – Тарас показав на ворота замку, за якими виднiлася недобудована споруда костелу.

– І навiть коли ти повернешся з вiйни, тебе вже нiхто не заставить вiдробляти повиннiсть, – сказав Богдан i повторив: – Нiхто!

– Не вiриш? – насупився Ян, помiтивши на обличчi Тараса недовiрливу мiну. – А давай запитаемо батька!

Вiн показав на трьох чоловiкiв, що з’явилися серед бiлоi колонади входу до покоiв.

Перше бажання Тараса було втекти негайно, навiть не дочекавшись обiцяних грошей, але ноги неначе вросли в землю. Із завмиранням серця вiн спостерiгав, як чоловiки повiльно наближаються до них, про щось тихо розмовляючи.

Серед них видiлявся найстарший, у якому Тарас вгадав власника мiста Жовкви Станiслава Жолкевського. Гетьман розмiняв уже сьомий десяток, але тримався впевнено, молодецьки. Було видно, що гетьман уже переодягнувся з дороги i тепер вийшов прогулятися просто так, без звичних регалiй.

Справа вiд гетьмана йшов високий, значно молодший чоловiк, але iз бородою. Це був зять Жолкевського Іван Данилович.[6 - Іван Данилович (1570–1628) – магнат, державний дiяч Речi Посполитоi, зять Станiслава Жолкевського.] А третiй мав лише пишнi вуса i був, судячи з усього, батьком Богдана.

Зважаючи на теплу, майже лiтню погоду, всi трое були простоволосi.

Вони зупинилися перед хлопцями.

– Що тут вiдбуваеться? – запитав Станiслав Жолкевський i звернувся до Тараса: – Хто ти?

– Я – Тарас. Принiс вашiй милостi рибу.

– Що ж, учорашня риба панi Регiнi сподобалась. А прiзвище твое?

– Сопоха.

– Це на твою честь назвали село? – весел о поцiкавився третiй, Михайло Хмельницький.[7 - Михайло Хмельницький (? – 1620) – управитель Станiслава Жолкевського, батько Богдана Хмельницького.]

І вiн, i Данилович засмiялися. Жолкевський насупився.

– Я чогось не знаю?

– У сусiдньому селi кажуть, що колись сюди прийшов подорожнiй на прiзвисько Сопоха i заснував двiр. Про нього й стали казати – «Сопошин двiр». Отак Сопошин i залишився…

– Не знав, – зiзнався Жолкевський. – Ти з тих Сопох?

– Так, – вiдповiв Тарас.

При цьому вiн випростав спину, аж чоловiки засмiялися.

– Свята простота! Цей простолюдин вважае, що про нього мае знати весь свiт! – латинською сказав Жолкевський.

– Тату, Тарас хоче вступити до вiйська, – озвався Ян.

Тарас при цьому скромно втупився у землю.

– Хоче сам, чи це ти вирiшив? – допитувався гетьман. – А ти що скажеш?

Тарас продовжував стояти, втупившись поглядом у землю.

– Не знаю…

– Тодi вирiшуй. Воiни менi потрiбнi. Якщо вирiшиш – прийдеш сюди, – сказав Жолкевський i одразу перемiнив тему: – Панi тобi заплатила?

– Ще нi.

– То зараз заплатять, – сказав Хмельницький.

Вiн кивнув на служницю, яка саме пiдходила до них. В однiй руцi вона тримала кошик, iнший кулак був затиснутий.

– Пробачте, пане, iх милiсть передала йому грошi за рибу… – сказала служанка.

– То вiддай! – мовив гетьман.

Дiвчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декiлька монет.

– Панi запрошують до столу, – сказала вона.

– Що ж, спробуемо знаменитоi сопошинськоi риби, – мовив Жолкевський. – Передай панi, що ми зараз прийдемо.

Вiн повернувся до Тараса i сказав:

– Іди, хлопче, i серйозно подумай над пропозицiею. Воiни менi будуть потрiбнi. Настають непростi часи.

Тарас поклонився, пiдняв iз землi кошик, на ходу закинув його на наплiчник i попрямував до виходу.

– Скiльки йому рокiв? – запитав Жолкевський сина.

– Каже, що п’ятнадцять, – вiдповiв Ян.

– Виглядае старшим.

– Аркебузу втримае, – впевнено сказав Данилович.

– Якщо прийде – приймемо! – мовив Жолкевський. – Що ж, пiдемо спробуемо риби. Та й не тiльки риби.

У великiй залi слуги накрили довгий стiл, увесь заставлений наiдками й напоями. Коли Жолкевський у супроводi сина, Даниловича й Хмельницьких увiйшли до зали, до них пiдiйшли двое чоловiкiв. Це були архiтектори Павло Щасливий, вiйт Жовкви, та Амвросiй Прихильний,[8 - Амвросiй Прихильний (Ваберене Нутклаус;? – 1611) – украiнський архiтектор iталiйського походження.] його добрий знайомий. Останнього вiйт запросив до Жовкви для допомоги: вiднедавна вiн почувався недужим.

Майже одразу у бiчних дверях з’явилася Регiна Жолкевська. Чоловiки на знак поваги схилили голови.

– Прошу, панове, сiдати! – запросила панi Регiна.

Розсiлися. Гетьман iз дружиною зайняли звичне мiсце на чолi стола, справа сидiв син Ян, злiва – зять Данилович. Навпроти один одного розмiстилися батько i син Хмельницькi та обидва архiтектори.

Пiсля випитого вина присутнi вiдзначили його приемний терпкий смак, спробували рiзнi страви. Богдан найперше накинувся на рибу i вiдзначив, що вона дуже смачна.

Розмова не клеiлася, та й, зрештою, не дуже зручно говорити з ротом, повним наiдками. Коли перший голод дещо вiдступив, Павло Щасливий поцiкавився справами його величностi короля.

– Кажуть, сеймики не дали йому дозвiл на вiйну, – сказав вiн.

– Не дали, – пiдтвердив Жолкевський. – Сеймики, слава Богу, порозумнiшали i вже не пiддаються на чергову авантюру з Московiею.

– Дмитрiй[9 - Димитрiй, Лжедмитрiй ІІ (? – 1610) – самозванець на московський трон у часи Смути.] ще живий? – запитав Данилович.

– Ще живий, але не думаю, що надовго. Вiн уже не задовольняе нiкого: нi його величностi, нi московитiв. Тобто його смерть – лише питання часу.

– А що король?

– А що король! Не дають сеймики вiйська – збере власне вiйсько!

– А ви? – запитав Михайло Хмельницький.

Запитати так вiн мав право. Станiслав Жолкевський практично одразу пiсля смертi короля Стефана Баторiя[10 - Стефан Баторiй (1533–1586) – польський король.] самовiддано служив новому королю Сигiзмунду Третьому Вазi.[11 - Сигiзмунд ІІІ Ваза (1566–1632) – польський король, наступник Баторiя.] Теперiшнього гетьмана можна було бачити то пiд Бичиною, де вiн воював проти Максимiлiана Австрiйського, то у Молдовi, де вiн виступав проти татар, то громив Северина Наливайка. Коли ж два роки тому Зебжидовський посмiв виступити проти короля, Жолкевський у битвi пiд Гузовим розбив заколотникiв. Король Сигiзмунд, хоч i осипав гетьмана щедро i посадами, i землями, але нiколи не пiдпускав його близько до себе. Велика «заслуга» у цьому була генерального старости Яна Потоцького. Взагалi мiж родами Потоцьких i Жолкевських здавна тривала нездорова конкуренцiя за вплив на королiв Речi Посполитоi. Останнiми роками верх взяли Потоцькi – брати Ян та Стефан мiцно обступили короля i не пропускали жодного указу, який би пiдносив становище польного гетьмана. Саме це звання – найбiльше, на що мiг сподiватися Станiслав Жолкевський. Причиною такоi нелюбовi Сигiзмунда ІІІ була незалежна позицiя гетьмана, не завжди спiльна з позицiею корони. Ось i в цьому питаннi – вiйни з Московiею – Жолкевський дотримувався тiеi думки, що нiчого шляхтi лiзти у московськi хащi за всякими самозванцями; нiчого доброго з того не вийде. Сигiзмунд же Третiй Ваза хотiв бачити на московському тронi свого сина Владислава. Здавалося, невдачi обох самозванцiв остудять запал короля, але у лютому московський цар несподiвано запросив для боротьби з Дмитрiем шведського генерала Якуба Делагардi.[12 - Якуб Делагардi (1583–1652) – шведський вiйськовий i державний дiяч, граф, активний учасник подiй Смутного часу.] Оскiльки пiд орудою Дмитрiя перебувало немало посполитоi шляхти, Сигiзмунд розцiнив це як виклик собi. Сам факт запрошення шведiв свiдчив, що ослаблена роками смути Московiя вже не така сильна, як недавно. Виникла можливiсть повернути вiдiбраний 1514 року Смоленськ.

А сеймики вiдмовили у вiйську!

– Я слуга короля, – вiдповiв гетьман. – Запросить – пiду на Москву, хоч це i суперечить моiм принципам. Тому менi й потрiбне вiйсько.

– Ви наберете мiсцевих? – поцiкавився Павло Щасливий.

– Це вас хвилюе?

– Ви заберете чоловiкiв, якi будують костел.

– Всiх не заберу. Хтось та й залишиться. Хоча не думаю, що це затягнеться надовго. Максимум два роки.

Регiна Жолкевська пiдвелася:

– Я хочу поговорити iз нашим зятем про Зоф’ю, – сказала вона.

Іван Данилович пiдвiвся також.

(Дочка подружжя Жолкевських була замужем за Іваном Даниловичем, переiхала з ним в Олеський замок, але сьогоднi до батькiв не прибула: за словами зятя, почувалася недобре.)

– Пробачте, панове, сiмейнi справи, – усмiхнувся Станiслав Жолкевський.

Обидва архiтектори розумiюче закивали головами. Цi слова стали неначе сигналом для хлопцiв. Вони одночасно пiдвелися i попросили дозволу оглянути звiринець, розташований у парку з пiвденноi сторони замку. Отримавши згоду гетьмана, вони також покинули залу.

– З вашого дозволу, пане гетьман, ми також вiдкланяемося, – озвався Павло Щасливий. – Сеньйор Амвросiй запропонував одну цiкаву iдею у плануваннi мiста, i ми ще не встигли ii обговорити.

– Не забудьте розповiсти менi, – нагадав Жолкевський.

– Авжеж!

З цими словами обидва архiтектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх зв’язувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службi спочатку польного гетьмана, потiм львiвського каштеляна Станiслава Жолкевського, а пiсля того, як дочка гетьмана Зоф’я вийшла замiж за воеводу Івана Даниловича i переiхала до Олеська, за ii проханням з нею вiдправилась i сiм’я Хмельницьких. Там Михайло був поставлений на посаду управителя усiх володiнь Даниловичiв. Ця обставина не зашкодила добрим вiдносинам мiж ним та гетьманом.

– Пан воевода вiдбуде з вами? – поцiкавився Михайло.

– Це наша спiльна справа, – вiдповiв Жолкевський. – Хоч у Яна своi проблеми, вiн, безумовно, вiдгукнеться на заклик його величностi. Хоч ви, мiй друже, й не палаете бажанням воювати проти одновiрцiв, все ж знаете, що наше життя вiддане Вiтчизнi. Це честь вiддавати нiкому не гоже, а життя слiд – Вiтчизнi.

– Так. А як ваш Ян?

– Ян поiде зi мною. До наук вiн не надаеться. Напевне, у мене вдався. А коли дiзнався, що на вiйнi буде Владислав, сумнiви вiдпали – тiльки вiйна!

Михайло Хмельницький кивнув головою: вiн уже давно помiтив вiйськовий хист сина гетьмана.

– Тодi i Богдана вiзьму з собою, – сказав вiн.

Хмельницький хвильку подумав, потiм обережно запитав:

– А ви впевненi, що його величнiсть виступить проти Москви? Сеймики все ж не дали згоди на вiйсько.

– Але ще сейм нiчого не сказав, – вiдповiв Жолкевський. – Звичайно, було б добре (i не лише для мене), щоб все-таки король залишився у Варшавi поруч з сином-немовлям, але, боюся, партiя вiйни переможе.

– І що тодi?

– Важко сказати. Менi дуже не хочеться сунутися у московськi хащi, де можуть жити лише ведмедi i самi московити. Ви уявляете, як пiднесуть мою вiдмову воювати за короля тi ж Потоцькi! Та Стефан спить i бачить, як на мене опускаеться королiвська опала. Нi, хоч i не люба менi ця вiйна, вiдмовитися я не можу.

Тим часом за вiкнами раптово потемнiло, i одразу линув дощ.

– Ну от i знайома жовкiвська погода! – усмiхнувся Хмельницький. – Нашi хлопцi змокнуть…

– Ну, це не найстрашнiше для них! Краще рости будуть.

Одночасно з цими словами за дверима почувся шум – це втекли вiд дощу сини.




4


На вiдмiну вiд Яна з Богданом, Тарасовi пощастило менше – дощ застав його на околицi села. Зрозумiвши, що додому вiн не встигне, Тарас побiг у напрямку до колишнього монастиря. Вiн уже минав розваленi ворота, як дощ його накрив повнiстю, i у хатину брата Амвросiя Тарас забiг зовсiм мокрий.

Монах звично сидiв за столом i читав грубезну, ще писану вiд руки книгу. (Вiднедавна у монастирях почали замiняти писанi книги на новi, друкованi. Хоч Амвросiй розумiв необхiднiсть цього кроку, все ж внутрiшньо був проти. У його вiцi змiнювати звичний стан справ важко.)

– Бiдна земля… – озвався Амвросiй, подивившись на геть змоклого до нитки Тараса.

– До чого тут земля? – невдоволено струснув головою хлопець, i краплi води розлетiлися урiзнобiч. – Це я змок як хлющ!

– Ти один раз змок i вже нарiкаеш. А що робити земельцi? Їй уже нiкуди воду дiвати! Та й рiчка бiльше не вбере…

Амвросiй закрив книгу i пiдвiвся.

– Ну, добре, досить теревенити. Роздягайся, трiшки просушишся, а то ще застудишся. Мокрий одяг туди не вiшай – якщо великий дощ, там капае вода.

Тарас зняв промоклу свитину, почепив на спинку единого стiльця.

– Як ярмарок? – поцiкавився Амвросiй. – Багато вторгували?

Тарас задоволено вийняв з кишенi штанiв монети.

– Ось. Це за сьогоднi, а ще й вчора також… – сказав вiн.

– А сьогоднi що?

– Панi Жолкевська вчора у мами замовила нашоi печеноi риби. Цiлих двадцять штук! Я щойно вiднiс до столу гетьмана. Вiн мене похвалив! – гордо закiнчив хлопець.

– Ти бачив пана гетьмана? – засумнiвався брат Амвросiй.

– Не вiрите? Їй-бо, я дiйсно розмовляв iз паном гетьманом! Там iз ним були ще двое поважних панiв i двое хлопцiв – Ян та Богдан. Ян – це син пана гетьмана, – уточнив Тарас.

– Гаразд, вiрю, – примирливо пiдняв руки Амвросiй. – Якщо ти так запросто розмовляв iз польним гетьманом, то чому вiн не запросив тебе до столу?

У голосi монаха чулися глузливi нотки, але Тарас вирiшив не зариватися.

– Я лише принiс рибу, – повторив вiн.

– Бачу, що торг удався. Буде щось на чорний день.

– А ви рибу вже з’iли? – поцiкавився Тарас.

– Так, зранку. На сьогоднi менi вистачить.

– Тодi я завтра принесу вам хлiба. Мама спече його з борошна, що ми купили вчора. Я прийду завтра, бо вже в понедiлок знову пiду до мiста. Мошко посилае мене до костелу.

– Ти подумав над моею пропозицiею? – раптом запитав Амвросiй.

– Щоб стати монахом?

– Щоб прийняти постриг.

– Пробачте, ще нi, – винувато вiдказав Тарас. – Та й не лежить моя душа до черенчого життя! А насильно, ви самi так кажете, нiщо не любе Боговi! І до того ж…

– Що?

– Я хочу з вами порадитися.

– Я тебе уважно слухаю, – заохотив брат Амвросiй.

– Пан гетьман скоро вiдправляеться на вiйну i запросив мене вступити до його вiйська.

Почувши таке, монах уважно подивився на Тараса. Не по роках дужа мускуляста фiгура могла будь-кого збити з пантелику щодо вiку Тараса, не лише Жолкевського, котрий не знав його. Тому Амвросiй повiрив одразу.

– А ти?

– Я хотiв запитати вас, перш нiж вирiшити остаточно.

– І що тобi пообiцяли?

– Що нiхто бiльше не заставить мене працювати на Мошка; я одержуватиму платню за службу.

– З ким iде воювати гетьман Жолкевський? – поцiкавився монах.

– З Московiею.

– Ну, це не новина. Пам’ятаю, рокiв чотири тому король вже воював з Москвою, коли направив туди якогось Дмитра. Тепер знову?

– Так.

Амвросiй важко опустився на лаву. Останнiй рiк його мучили болi у колiнах i довго стояти вiн не мiг. Напевне, давалися взнаки часи, коли вiн мiг годинами стояти на колiнах, молячись.

– Що скажете? – запитав Тарас.

– А що сказати? А чи вона тобi потрiбна?

– Хто?

– Не хто, а що. Ця вiйна? Я розумiю короля. Вiн хоче вiдняти у тамтешнього царя своi землi. Польний гетьман Жолкевський стане коронним гетьманом Жолкевським. А тобi це навiщо?

– А що менi тут робити? Самi знаете: Мошко нi вiд мене, нi вiд матiнки не вiдчепиться. А якщо я буду на службi в пана гетьмана, то вiн залишить матiр у спокоi.

– Мати знае?

– Нi. Ще нi. Я… Що скажете?

Брат Амвросiй деякий час сидiв мовчки, потiм мовив:

– У Письмi сказано: «Краще вдаватись до Господа, нiж надiятися на вельмож». Я можу тобi дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозi нi заохочувати тебе, нi вiдмовляти.

Тим часом дощ закiнчився – так же несподiвано, як i почався. Брат Амвросiй задоволено хмикнув: дiрявий дах на цей раз витримав негоду.

– Пiду я, – зiтхнув Тарас. – Мати, напевне, хвилюеться.

Вiн натягнув на голе тiло ще мокру свитину, мерзлякувато зiщулившись.

– Замерзнеш, – похитав головою монах.

– Дорогою висохну. А завтра я прийду, – на прощання кинув хлопець i залишив Амвросiя самого.

У недiлю вiн так i не наважився зiзнатися матерi про свiй намiр пiти до вiйська, а вранцi в понедiлок, прихопивши з собою нехитру iжу – хлiб, цибулю i ту ж таки рибу, разом з чоловiками села вiдправився до Жовкви на будiвництво костелу.

Тарас знову приступив до вже звичноi роботи. Як i кожного понедiлка, хлопець пiдiйшов до купи обтесаного камiння. Його дiлянка роботи – пiднести це камiння нагору, де майстри умiло вкладали його у стiни. Кожного наступного разу пiднiматися доводилося все вище: будiвництво йшло жваво, i стiни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працюе стiльки дармовоi робочоi сили з навколишнiх сiл, можна не боятися, що будiвництво затягнеться.

Тарасовi поклали на дерев’яний остов (такий же, яким вiн приносив рибу) чималий кам’яний блок, i хлопець укотре почав свiй нелегкий шлях нагору i донизу, щоб десь в обiд, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очiкувану команду обiдати.

Сопошинцi розмiстилися пiд пiвнiчною стiною будiвництва – там не так палило сонце. Поруч розсiлися люди з Глинська. Кожен дiстав з торбинок чи просто iз вузлика нехитру iжу. Оскiльки пiд час роботи не наговоришся, саме тепер чоловiки обмiнялися останнiми новинами. Цього разу мова зайшла про дерев’яну церкву, що скромно стояла у сотнi метрiв вiд костелу. Їi вигляд – низенька, почорнiла вiд часу та дощiв – програвав перед навiть недобудованим латинським костелом. Чоловiкам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православнi, змушенi будувати латинський храм, тим самим ще бiльше принижуючи свою вiру.

Деяку надiю на покращення справ дав майстер iз Глинська, повiдомивши, що православна громада мiста звернулася до Станiслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.

– І що пан гетьман? – поцiкавився Максим Дiдух, сусiд Тараса, дебелий, але добродушний коваль.

– Пан гетьман ще не вирiшив, – вiдповiв чоловiк iз Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) – Та й не скора ця справа – будувати церкву! Ось костел скiльки ще будувати, а грошi йдуть вiд пана гетьмана. А хто дасть грошi на православний храм?

– Люди дадуть! – озвався Павло Бахур, ще один iз Сопошина.

– Багато тут назбираеш! Усi багатi стали ляхами, бо не були б багатими, а ми – бiднота. Поки назбираеш пожертву, помре не одне поколiння.

– Бог дасть – побудуемо! – впевнено сказав Мазур.

Вiн витер вуса вiд крихт хлiба, перехрестився i склав шматок полотнини – обiд закiнчився, треба було приступати до роботи.

Цей день закiнчився б для Тараса Сопохи так само, як i попереднi, коли вiн змушений вiдробляти повиннiсть у мiстi, якби не несподiвана розмова пiсля роботи. Тарас поклав на мiсце дерев’яну основу, на якiй носив камiнь, i зiбрався вже пристати до односельцiв, щоб разом пiти додому. Аж тут до нього пiдiйшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку i пiсля роботи вiн перевiряв, чи всi робiтники на мiсцi.

– Чого вам? – невдоволено запитав Тарас.

З власного досвiду вiн знав: нiчого доброго такi зустрiчi не приносили.

– От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, – сказав Мошко. – Андрушко Швець пiдвернув ногу, тому ходити не може. Вiдробиш замiсть нього, а наступного тижня будеш вiльний.

– У мене завтра своя робота на городi, – заперечив хлопець.

– Посадиш у середу. І наступного тижня ти вiльний.

– Знаю я вашi замiни! Вже так не один раз даремно робив!

– Ти не хочеш робити на пана гетьмана? – озвiрився Мошко. – То, може, менi так йому i сказати?

Вiн сподiвався побачити в очах Тараса страх, але помiтив лише гнiв.

– Зачекайте говорити пановi гетьману… – зауважив хлопець.

– От i добре! – почав було управитель, але Тарас продовжив:

– Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.

Управитель аж захлинувся вiд несподiванки. Вiн хотiв сказати, що нiякий вiн не Мошко, а Іцхак Бебер, i за такi слова йому не здобрувати, але Тарас рiшуче рушив до ворiт замку. У Мошка полiзли на лоба очi. Вiн так i залишився стояти посеред площi. Не йшли додому й iншi сопошинцi – вони були свiдками цiеi перепалки i просто згоряли вiд бажання побачити, чим це все закiнчиться.

А Тарас упевнено пiдiйшов до ворiт. Вартовi його впiзнали, але все ж запитали, до кого вiн iде.

– До пана гетьмана! – смiливо вiдповiв Тарас.

– А де риба? – засмiявся один.

– Я хочу записатися до вiйська. Пан гетьман позавчора сказав менi прийти, якщо я згоден.

Вартовi перезирнулися. Їм не дуже вiрилося у те, що говорить цей простолюдин, але вони справедливо вiдзначили, що сам придумати таке вiн не мiг.

– Тодi тобi треба не до пана гетьмана, а до управителя, – повiдомили йому.

– А де управитель?

– А тебе зараз проведуть, – раптом сказав один з вартових i гукнув дiвчину, що саме пiдходила до ворiт. – Марушко, вiдведи його до пана управителя.

Дiвчина кинула на Тараса лукавий погляд, i хлопець зашарiвся.

– Іди за мною!

Тарас пiшов слiдом за дiвчиною. Їй було рокiв чотирнадцять, не бiльше.

– Ти тут служиш? – запитав вiн.

– Так, кухаркою, – вiдповiла дiвчина.

Посеред двору Марушка сказала Тарасовi зачекати, поки вона шукатиме пана управителя. Але не встигла вона це сказати, як серед бiлих колон замкового двору з’явився чоловiк, у якому Тарас упiзнав знайомого вельможу.

– А, старий знайомий! – вигукнув Михайло Хмельницький. – Змушений визнати, що твоя риба була чудова.

Тарас скромно мовчав.

– Я пiдозрюю, що цього разу не риба привела тебе сюди, тим бiльше, що я ii не бачу, – продовжував Хмельницький i несподiвано запитав: – Ти вирiшив?

– Так, – вiдповiв Тарас. – Я хочу до вiйська.

– Зрозумiло. А можна поцiкавитися, що пiдштовхнуло тебе до цього? Вiйна – нелегка справа. Там можуть убити, покалiчити.

– Зате там не буде нашого управителя, – буркнув Сопоха.

Михайло Хмельницький усмiхнувся.

– Ах он у чому рiч! Хоча ти i не перший, хто тiкае до вiйська вiд управителiв. Що ж, якщо ти твердо вирiшив служити у вiйську його вельможностi – приходь у п’ятницю сюди, до замку. Писати вмiеш?

– Так.

– Можливо, це знадобиться тобi. Може, хочеш щось запитати?

– Якщо можна… Це правда, що менi вже не треба йти на будiвництво костелу?

– Правда. Нехай управитель тебе кимось замiнить, – повiдомив Хмельницький.

Тарас на прощання поклонився i попрямував до ворiт замку. Йому хотiлося вiд радостi бiгти, але, побачивши самотню постать Мошка, а бiля нього – групу односельцiв, йшов поволi. Вiн бачив, як не терпиться управителю дiзнатися про наслiдки його вiзиту до гетьмана i, головне, чому цей нахаба не покараний, але задовольняти свою допитливiсть не спiшив.

– Ну? – нетерпляче запитав Мошко, коли Тарас зупинився перед ним. – Поговорив iз паном гетьманом?

– Поговорив, – вiдказав Тарас. – Слухай мене уважно, Мошку, щоб не переплутати. Я записався до вiйська його вельможностi пана гетьмана. Бiльше повиннiсть вiдробляти не буду, щоб ти знав.

Вiн упевнено тримався в розмовi з управителем на «ти». Та й Мошко на це не звернув уваги. Вiд несподiваноi новини вiн втратив дар мови. Коли ж здатнiсть говорити повернулася, першими словами були: «А ким же я тебе замiню?»

– А ким хочеш! – махнув рукою Тарас. – Нi мене, нi мою матiр бiльше не чiпай. Хочеш – сам iди носити камiння!

Тарас залишив Мошка самого iз своiми роздумами, а сам пiдiйшов до односельцiв, котрим також не терпiлося дiзнатися подробицi.




5


Регiна Жолкевська обережно прочинила дверi. Гетьман сидiв у крiслi бiля вiкна i задумливо дивився на порослу модринами гору. В руцi бiлiв аркуш листа.

Почувши скрип дверей, Станiслав Жолкевський повернув голову.

– Менi сказали, що прибув посланець короля, – мовила пiдступаючи дружина.

– Так, прибув, – пiдтвердив чоловiк. – Присядь коло мене.

Регiна сiла у крiсло навпроти.

– Якiсь поганi новини? – запитала вона.

– Якщо вважати вiйну поганими новинами, то так. Сигiзмунд остаточно визначився щодо походу на Московiю i наказуе менi прибути до нього у Люблiн у день Святого Духа.

Для Регiни вiйськовi походи чоловiка не були чимось неймовiрним, але йому вже перевалило за шiстдесят – не найкращий вiк для вiйни. Неначе вгадавши думки дружини, гетьман мовив:

– Мою попередню вiдмову, яку я вiдправив iз Тарнавським, посилаючись на мiй вiк, король вважав недостатньо вагомою причиною не йти на вiйну. Тому цього разу я навiть не писатиму вiдповiдь. Поiду сам.

– Коли? – запитала дружина.

– Сьогоднi.

– Ян поiде з тобою?

– Не сьогоднi. Судячи з того, як довго король сидiв у Краковi, не наважуючись переiхати навiть у Люблiн, ця справа затягнеться на все лiто. Ян ще встигне приеднатися до мене. Але перед тим, як поiхати, я хочу поговорити з тобою.

– Я слухаю.

– Нехай все iде, як iшло донинi, – говорив гетьман. – Не знаю, наскiльки затягнеться вiйна, але парафiяльний храм будувати треба. Паоло Дукато залучив до справи Амвросiя, не заважай iм – нехай роблять, що знають.

– Та я нiчого не тямлю в архiтектурi! – вставила Регiна.

– Тим бiльше. Я пообiцяв православним посприяти будiвництву iхнього храму – нехай почекають. Повернуся з Москви – вирiшу, як бути. Та й, зрештою, ми ще зустрiнемось до походу – буде час обговорити деталi. А зараз розпорядися, щоб приготувалися до подорожi. І знайди Тарнавського. Вiн менi потрiбен.

Дружина покинула зал, i гетьман знову залишився один серед дорогих меблiв, живописних полотен майстрiв з Італii, Францii, Голландii, серед колекцiй медалей, монет, географiчних карт – всього, що вiн сам дбайливо збирав усе свое життя.

Жолкевський ще раз вчитався у послання короля. Сигiзмунд звертався до нього не до як пiдлеглого, але як до рiвного собi, неначе i не було мiж ними напруги. Такий тон – як рiвний рiвному – повторювався щоразу, коли його величностi була потрiбна допомога гетьмана – то силою, то вiйськовим талантом.

Жолкевському згадалася його перша зустрiч з королем. Пiсля смертi його покровителя, Стефана Баторiя, розгорiлася запекла боротьба за трон, поки пiсля пiвроку мiжкоролiв’я коронний гетьман Ян Замойський, права рука покiйного, буквально силою всадився трон сина Катерини Ягеллонки. Проте це не врятувало коронного гетьмана спочатку вiд немилостi, а потiм i вiд опали.

Це сталося в груднi 1587 року пiд час коронацii Сигiзмунда Третього. Тодi вiн, Станiслав, був уперше представлений Божою ласкою королю польському, великому князевi литовському, руському, прусському, мазовецькому, жмудському, iнфлянтському, а також спадковому королю шведiв, готiв i венедiв. У тодiшнiй столицi Речi Посполитоi Краковi у замку Вавель вiн уперше побачив Сигiзмунда Вазу.

Щойно обраному королю лише недавно виповнився двадцять один рiк, i його ще юнацька зверхнiсть явно поступалася перед сорокарiчним досвiдом королiвського секретаря. Видно, саме ця обставина заставила Сигiзмунда вiддалити вiд себе досвiдченого придворного, лише час вiд часу викликаючи його для нагальних справ. Дотримуючись давно перевiреного принципу – «Вiд служби не вiдмовляюсь, служити не нав’язуюсь!», вiн, Жолкевський, оселився тут, у селi Винники.

Дуже скоро король Сигiзмунд переконався, що без вiйськового досвiду польного гетьмана вiн не обiйдеться. Через сiм рокiв той очолив польськi вiйська, що iх Сигiзмунд направив на придушення повстання Наливайка. Потiм був похiд проти шведiв, котрi вiдмовили Сигiзмунду у правi на свiй трон. Два роки тому вiн розбив заколотникiв Зебжидовського, що виступили проти самого короля.

Високо оцiнюючи вiйськовi здiбностi Жолкевського i використовуючи iх, король Сигiзмунд ІІІ, тим не менше, намагався тримати його подалi. Зрештою, це було обопiльне бажання: у промiжках мiж походами Жолкевський устиг побудувати мiсто.

Роздуми Жолкевського перервав прихiд Яна Тарнавського. За вiдсутностi старости Михайла Хмельницького той виконував його обов’язки.

– Панi сказала, що ви мене чекаете, – сказав вiн.

– Так, прошу сiдати.

Тарнавський сiв у запропоноване у крiсло.

– Знову прийшов лист вiд короля, – почав Жолкевський.

– Менi знову iхати до його величностi?

– На цей раз поiду я сам. Вiдчуваю, що цього разу не вiдмовитися. Але й не хочу поiхати до Сигiзмунда i просто прийняти командування над його вiйськом.

Тарнавський уважно слухав.

– Як iде набiр вiйська?

– Уже набрали п’ять сотень з усiх земель. Гадаю, такими темпами наберемо ще стiльки ж.

– У короля я спробую домогтися платнi воiнам, – продовжував гетьман. – Повiдомте рекрутам, що король платитиме iм по двадцять золотих.

– Вашмость, мiсцевi управителi невдоволенi, що ми забираемо чоловiкiв вiд роботи.

– Нехай викручуються якось. А ректрутiв потрiбно навчити хоча б стрiляти з мушкетiв i призвичаiти з ними ходити. Це ваша робота, поки я не повернусь.

– Коли вас чекати?

– Не знаю, але розраховуйте до дня апостолiв Петра i Павла. Правда, знаючи непередбачуванiсть його величностi, нi в чому впевненим бути не можна.

Станiслав Жолкевський пiдвiвся.

– Що ж, пора iхати, – сказав вiн. – Я на вас покладаюся.

– Будьте певнi, вашмость, до вашого повернення все буде зроблено.

Того ж дня з Кракiвськоi брами Жовкви виiхала запряжена цугом карета. Спереду i позаду карети iхали зо два десятки вершникiв – польний гетьман Станiслав Жолкевський покидав свое мiсто.

А вже надвечiр наступного дня вiн в’iжджав у Люблiн. Там, у королiвському замку, його зустрiв Лев Сапiга,[13 - Лев Сапiга (1557–1633) – державний i вiйськовий дiяч Великого князiвства Литовського i Речi Посполитоi, великий канцлер литовський.] великий канцлер Речi Посполитоi.

– Із щасливим прибуттям! – усмiхнувся вiн. – Його величнiсть король не сподiвався…

– Що я приiду? – усмiхнувся Жолкевський.

– Приiдете так швидко.

– Його величнiсть тут?

– Так, приiхав зранку. Його величнiсть вже декiлька разiв справлявся про вас.

– Що ж, готовий постати перед королем хоч зараз.

– Цього вiд вас не вимагаеться, вашмость! – усмiхнувся Сапiга. – Завтра пiсля вiдправи його величнiсть збирае всiх вельмож на нараду.

– Хто ще приiхав? – поцiкавився Жолкевський.

– Староста Велiжський, воевода Брацлавський (при цьому обличчя Жолкевського скривилося), конселян Перемишльський (у Жолкевського вiд подиву брови пiднялися вгору), ви, я.

– Все-таки його величнiсть остаточно вирiшив пiти на Москву?

– У принципi, так. Звичайно, його величнiсть ще раз вислухае всi думки, у тому числi i вашу.

«Це, звичайно, так, але з усiх присутнiх лише у мене своя, вiдмiнна вiд короля, думка», – подумав Станiслав Жолкевський, але не сказав нiчого.

Наступного дня, одразу пiсля вiдправи, король Сигiзмунд ІІІ Ваза зiбрав запрошених у залi, де сорок рокiв тому приймалася унiя мiж Польщею й Литвою. Станiслав Жолкевський так i не зрозумiв, чому для наради король вибрав саме це примiщення, адже в замку було чимало менших, не гiрших кiмнат. Напевне, рiшення, що мали прийняти сьогоднi, на думку короля, своею важливiстю були спiвмiрнi з рiшеннями сорокарiчноi давнини.

Станiслав Жолкевський окинув поглядом присутнiх. Гай-гай, за iнших обставин вiн нiколи не сидiв би з деякими панами в однiй кiмнатi. Ось праворуч красунчика короля сидить великий канцлер Лев Сапiга, напевне, едина людина iз присутнiх, до якоi Жолкевський не мав претензiй. Уперше iм довелося зустрiтися пiд час Лiвонськоi вiйни, коли вiйська короля Баторiя осаджали Псков. Тодi полк крилатих гусарiв, сформований особисто Сапiгою, дiяв успiшно пiд час облоги.

Лiворуч Сигiзмунда, на своему звичному мiсцi пiд час подiбних нарад, сидить воевода Брацлавський Ян Потоцький[14 - Ян Потоцький (1551–1611) – польський шляхтич, вiйськовик, урядник, державний дiяч Речi Посполитоi.] – давнiй супротивник Жолкевського. Гетьман, звичайно, вiддавав належне вiйськовим здiбностям Потоцьких, але саме Ян i його брат Стефан старалися якнайдалi вiдсунути його вiд короля.

Навпроти Жолкевського у крiслi з рiзьбленою спинкою зручно вмостився перемишльський конселян Станiслав Стадницький.[15 - Станiслав Стадницький (1551–1610) – староста сiгулдський, кальвiнiст. Через свiй характер носив прiзвисько «Диявол з Ланьцута».] Його поява тут була найбiльшою несподiванкою, якщо взяти до уваги той факт, що два мiсяцi тому той же король приiжджав до Стадницького у щойно захоплений ним замок Риботичiв для оголошення «мировоi». Видно, справи у Сигiзмунда не такi вже й райдужнi, як той намагаеться iх подати, коли доводиться просити допомоги у «Диявола з Ланьцута», як поза очi називають Станiслава Стадницького.

Поруч Жолкевського всадовили щойно прибулого гетьмана Литовського Яна Карла Ходкевича.[16 - Ян Кароль Ходкевич (1560–1621) – польський вiйськовий i полiтичний дiяч литовсько-руського походження, Великий гетьман литовський.] Його польний гетьман поважав найбiльше, адже Ходкевич воював пiд його началом пiд час розгрому Северина Наливайка. Тодi Карл сподобався йому своею рiшучiстю – якiстю не останньою для полководця. Три мiсяцi тому двотисячна армiя пiд його командуванням взяла Пернов, потiм повернула до Риги, де його кавалерiя розбила передовi вiйська шведiв пiд командуванням графа Мансфельда. Це забезпечило Речi Посполитiй домiнування в цьому регiонi.

Замикав застiлля велзький староста Олександр Корвiн-Гонсевський.[17 - Олександр Корвiн-Гонсевський (? – 1639) – польський военачальник i дипломат.] Наймолодший серед присутнiх, вiн, тим не менше, встиг повоювати в армii Гришки Отреп’ева i спiзнатися з теперiшнiм самозванцем.

– Панове! Хочу повiдомити вам, що я остаточно вирiшив пiти вiйною на Московiю, – урочисто почав король Сигiзмунд ІІІ.

Урочистiсть рiшення короля присутнi нiяк не оцiнили. Для них цi слова не стали новиною, тим бiльше, що вiйна з Москвою тривала вже добрих три роки, i сьогоднi мова йшла лише про участь у нiй самого Сигiзмунда.

А його величнiсть продовжував:

– Ми вирiшили не упускати цiеi можливостi для примноження нашоi слави i розповсюдження володiнь Речi Посполитоi. Крiм того, я отримав послання вiд пана Сапiги (король мав на увазi кузена великого канцлера, який у даний момент зi своiм вiйськом прямував до Тушина, де отаборився другий самозванець). Пан ротмiстр повiдомляе нас, що, за його даними, частина бояр невдоволена правлiнням царя i не проти того, щоб ними правив наш син Владислав. До того ж цар запросив у Московiю шведський корпус. Шведи вже встигли витiснити нашi вiйська. Кернозицький i Зборовський змушенi вiдiйти назад. Таким чином, нависла безпосередня загроза над нашими вiйськами, що оточили монастир у Посадi. Зараз, коли московський край охопила смута, настав той благословенний час, щоб втрутитися у московськi справи. Вiйсько царя практично вiдсутне, iнакше не набрав би Скопiн[18 - Михайло Васильович Скопiн-Шуйський (1586–1610) – московський державний i вiйськовий дiяч часiв Смути, племiнник царя Василя Шуйського.] рiзного наброду з нiмцiв та шведiв. Коло самозванця ще крутяться деякi бояри, але, гадаю, це ненадовго. Московитам потрiбно показати силу, i я буду тiею силою.

Король Сигiзмунд ІІІ окинув поглядом присутнiх.

– Отож питання вiйськового походу вирiшене, – мовив вiн далi. – Залишаеться узгодити маршрут. Пане гетьмане! Ми хочемо вислухати вашу думку.

Станiслава Жолкевського звернення до нього застало зненацька. Зазвичай у подiбних випадках король (з настанови Потоцького) давав йому слово останньому, коли вже нiчого не можна було змiнити. Тут же щось було новим, що викликало слабко приховану цiкавiсть у присутнiх.

– Ваша королiвська величносте! – почав, трохи нахилившись уперед, гетьман. – Ви, звiсно, пам’ятаете, я висловлював свою думку про майбутнiй похiд ще пiд час нашоi розмови у Варшавi. Шановному панству нагадаю: незважаючи на те, що моя думка про вiйну не змiнилася, я, тим не менше, повнiстю пiдтримую вашу величнiсть. Що ж до шляху… Це залежатиме, ваша величносте, якiй з двох цiлей походу – примноження земель Речi Посполитоi чи воцарiння вашого сина – ви вiддаете перевагу. Якщо спершу задатися метою розширення вольностi, то, безумовно, пряма дорога на Москву лежить через Смоленськ, який московити захопили у нас ще сто рокiв тому. Але, ваша величносте, мушу нагадати, що Смоленськ – древня фортеця, спецiально пiдсилена ще Борисом. Такий захiд – взяття Смоленська – вимагатиме вiд нас багато часу, пiхоти i гармат. Якщо ж визнати прiоритетом посадити на московський трон Владислава, безумовно, найкраще рухатися Сiверськими землями. Там замки дерев’янi, i взяти iх тими засобами, якi будуть недостатнiми пiд Смоленськом, виявляться набагато легше.

– Вельможний пан гетьман вже хоче завести нас у своi сiверськi лiси! – вставив Ян Потоцький. – Складаеться враження, що пан гетьман не знае, що найближча дорога на Москву лежить через Смоленськ!

– Саме тому московити й укрiпили його! – парирував Жолкевський. – Для його взяття у нас немае нi сил, нi гармат. Та й час ми втратили. Нам потрiбно зiбрати вiйсько, а воно на даний момент не готове, жовнiри давно не отримували платнi. Ми можемо виступити не ранiше жнив; поки вiйсько дiйде до московського кордону, настане осiнь. Ваша величносте, смiю нагадати вам про вашого прадiда Казимира, який, маючи велике вiйсько, застряг пiд Бреславцем лише тому, що пiзно вiдправився на вiйну.

– Ваша милосте! Зараз не час згадувати прадiда його величностi! – пiдхопився Потоцький. – І Смоленськ – не Бреславець сто п’ятдесят рокiв тому. Кузен шановного пана канцлера (легкий кивок головою в сторону Лева Сапiги) писав його величностi, що, прямуючи повз Смоленськ на пiдтримку нашим жовнiрам пiд Москвою, до нього прийшли бояри з мiста i говорили, що мiсто згодне пiдкоритися, якщо пан Сапiга захотiв зайняти його iменем його величностi, а не самозванця. Не думаю, що вiдтодi щось змiнилося.

– Зараз у Смоленську Скопiн, – вставив Ходкевич.

Ян Потоцький, здавалося, не чекав вiд литовського гетьмана заперечення, але вiдразу опанував себе i, повернувшись до короля, махнув рукою.

– Зелений ще! – мовив.

– Може, i зелений, але це не завадило небожу царя Василiя запросити у Московiю допомоги у князя Судерманського, – заперечив Карл Ходкевич.

У присутностi Сигiзмунда ІІІ, який вважав себе королем Швецii, воеводи уникали називати так Карла ІХ.

– Боюся, що нам доведеться повозитися з ним, – закiнчив Ходкевич.

– Зрештою, Смоленську фортецю можна взяти, – раптом озвався Олександр Гонсевський, чим дуже здивував не тiльки Жолкевського. – Для цього достатньо декiлька сотень пiших i кiнних. Не думаю, що це такий вже твердий горiшок.

Бiльшiсть присутнiх – i Стадницький, i Сапiга, не кажучи вже про Потоцького – закивали головами. Гетьман Жолкевський залишився у меншостi.

– Що ж, вирiшено наступати через Смоленськ, – подав голос Сигiзмунд. – Я думаю, нiхто не буде заперечувати, щоб вiйсько Речi Посполитоi очолив вельможний пан гетьман Жолкевський.

Вiд почутого присутнi затамували подих. Враженим виявився не лише сам гетьман, але й староста Брацлавський. Ян Потоцький вiд несподiванки вiдкрив було рота, неначе намагався заперечити королю, але вчасно спохопився i лише на знак покiрностi схилив голову.

Жолкевський пiдвiвся.

– Я сподiваюся, що пани вельможi зроблять усе, щоб допомогти вельможному пановi у його нелегкiй роботi, – продовжував король. – Зараз я прошу, щоб ви повернулися до своiх воеводств i були готовi вирушити в похiд не пiзнiше Іллi. Як слушно висловився пан гетьман, час пiдпирае, i було б злочином далi вiдтягувати наш виступ.




6


Звiстка про те, що найближчими тижнями доведеться вирушати на вiйну, дiйшла до Жовкви набагато швидше, анiж ii привiз iз собою сам володар мiста. Дiйшла – i нiчого не змiнила. Тi, котрих вiйна не стосувалася, навiть не звернули на неi уваги; тi ж, хто протягом останнiх днiв посилено готувалися до неi, навiть зiтхнули з полегшенням, – надто вже важкою виявилася муштра для вчорашнiх рiльникiв, рибалок i теслярiв. Їм здавалося, що на вiйнi буде легше.

Тарас Сопоха був зарахований у загiн гайдукiв. Зрештою, усi рекрути, що зголосилися до вiйська, стали гайдуками. Тепер вони красувалися довгими, аж до литок, синiми жупанами, з-пiд яких визирали червонi рейтузи. Голову новоспеченим гайдукам прикривали чорнi шапки з чотирма козирками. Але найголовнiше, – кожному видали довгу, з людський зрiст, аркебузу. Незважаючи на свою довжину, зброя виявилася досить легкою. Правда, серед гайдукiв ширилися чутки, що аркебузи вже вiдслужили свое, i зараз iх повсюдно замiнюють на важчi i точнiшi мушкети, але у вiйську Жолкевського цього не знали. Зараз Тарасовi, як, зрештою, й iншим новобранцям, важливiше було навчитися влучно стрiляти, а насамперед безпечно заряджати зброю.

Тарас дуже швидко навчився робити i те, й iнше, тому претензiй до нього майже не було.

Хоч в одному загонi разом з Тарасом служили майже його ровесники, хлопець найбiльше заприятелював iз значно старшим за нього чоловiком iз Кам’янки. Того звали Микитою, а прiзвисько мав Сiдельник. Як вiн сам розповiдав пiд час довгих вечiрнiх посиденьок бiля вогнища, його далекий родич прийшов на те мiсце, де зараз лежить його село, i осiв там. Звiдси i прiзвисько. Хоч село Сiдельника не належало Жолкевському, Микита все ж записався до вiйська. Його звабила платня за службу i жага пригод – за своею натурою Сiдельник був авантюристом, i майбутня подорож до невiдомоi Московii його навiть вабила. Стрiляв Микита у загонi найкраще, око мав набите, i Терлецький, який особисто керував пiдготовкою рекрутiв, вже подумував, чи не поставити його на чолi загону.

Зовсiм недавно, якраз на Микити, Сiдельнику виповнилося тридцять п’ять рокiв, i вiн вважався серед новобранцiв «стариком». Його слухались молодшi, а той факт, що Сiдельник знав грамоту (правда, якимись успiхами похвалитися не мiг), остаточно переконав Терлецького, що саме вiн мае очолити загiн. Зрештою, десять чоловiк – невеликий загiн. Упораеться!

Про свое рiшення управитель гетьмана повiдомив 29 червня зранку. Того дня муштри не було – поляки святкували святих Петра i Павла, а православнi просто вiдпочивали.

Уже пiзно ввечерi Сiдельник нарештi зiбрав весь свiй невеликий загiн. Серед його пiдлеглих було сiм русинiв i трое полякiв. Останнi повернулися до табору з гостинцями, всi розмiстилися навколо вогнища i смакували принесеним. Поляки виправдовувалися, що iдцiв багато, а iжi всiм не вистачить, на що Микита заспокоiв:

– Не переживайте! На нашого Петра нас восьмеро принесе. Наiмося досхочу!

Тарас Сопоха подумав про себе, що навряд чи йому вдасться щось принести з дому, де навiть такого, чим тут годують, нiколи не було, а натомiсть запитав:

– Микито, а де ти навчився так влучно стрiляти? Тримаеш удома аркебузу?

Сiдельник похитав головою:

– Я ii вперше тут побачив. До того я з лука стрiляв. Одного разу навiть татарина пiдстрелив. З п’ятдесяти крокiв – i прямо в око!

– Брешеш… – засумнiвався Омелько, мiщанин з Жовкви.

– Пес бреше i ти з ним! – вiдказав Микита.

– Ану, розкажи! – заохотив Тарас.

– А спати не хочете? Завтра приiжджае ясновельможний пан гетьман, уставати треба рано. Не забувайте – я ваш десятник!

– Виспимось! Не вперше! – почулися голоси.

– Ну, гаразд! Слухайте! Було це за останньоi навали татар. Тодi менi стукнуло двадцять два, я вже був жонатий, а синовi, котрому зараз стiльки ж, як i тобi, Тарасе, на той час не виповнилося й року. Я думаю, не треба розказувати вам, скiльки горя принесли кримськi зайди нашiй землi. Всi знаете.

– Вони вбили мого тата… – тихо сказав Тарас.

– І не лише твого! – додав Микита. – Багато жiнок стали вдовами, а дiти сиротами. Так от. Це була друга навала за мое життя. Першого разу я разом iз батьком i сестрами заховався у лiсi. Чи то татари вже награбувалися вдосталь, чи кудись поспiшали, але вони не звернули уваги на низький сосняк за рiкою. Тодi ми врятувалися. Тепер же я вирiшив не ховатися. Я вiдправив жiнку з малим сином у поблизький лiс, де сам урятувався колись, а сам приготував свою зброю. Мiсце для засiдки вибрав заздалегiдь: за селом починалася заводь, а посерединi на острiвцi стояла дерев’яна церква. Знаючи жадiбнiсть бусурманiв до церковного добра, я зрозумiв, що кращого мiсця для засiдки годi й шукати. Ми добиралися до церкви на човнах, для цього побудували маленький причал. Вода поросла очеретом, дно було мулисте, ступиш – вважай, пропав. А треба сказати, що острiвець помiтити було важко. Навколо води росли могутнi дуби. Вони i закривали церкву. На одного такого дуба я вилiз. Зручно вмостився i став чекати. Бусурмани появилися надвечiр. Спочатку на пагорбi з’явився вершник. Вiн приструнив коня, пiдвiвся на стременах i роздивився навкруги. Тут i побачив помiж дерев церкву. Що робити далi, татарин не знав. Перед ним же перешкода – вода. Пiд’iхав ближче, щоб роздивитися уважнiше. Тут i побачив човни на тому березi.

– Човни? – перепитав Стефан, мiрошник з передмiстя Жовкви.

– Так, човни. Ховаючись вiд набiгiв, люди переправилися на той бiк i заховалися в церквi. А човни заховати забули. Їх i зауважив вершник. Вiн зрозумiв, що самому не впоратись, тому витягнув з торби якийсь рiг i затрубив. Кликав iнших. Я зрозумiв, що зволiкати не можна, хоч до нього було далеченько. Натягнув тятиву i стрелив. Ех вона свиснула! І уявiть – потрапила просто у лiве око татариновi. Той навiть не встиг крикнути, лише схилився на коня, а той вiд несподiванки сiпнувся i поскакав на схiд. На пагорбi вiн зустрiв iнших татар. А тi не стали ризикувати i повернули назад. Ось так воно й було… Їй-бо, нiчого не вигадую…

– У нас у селi розказували про якогось Мороза, який побив татар, – озвався Максим Шкода.

– То це я i е.

– Невже? Ти ж Сiдельник!

– Правильно, Сiдельник, бо ми осiли на цiй землi, а взагалi-то я Мороз. Микита Мороз.

– Дуже цiкаво… І як нам тепер до тебе звертатися?

– А як хочете!

Вирiшили називати таки Сiдельником. Пiсля вiдправилися спати.

Як i передбачав Тарнавський, наступного дня повернувся вiд короля польний гетьман Жолкевський. На здивування вiйська, вiн не став перевiряти стан його готовностi до вiйни, натомiсть було вирiшено вiдправлятися у похiд дев’ятого липня.

З того дня пiдготовка новобранцiв стала такою iнтенсивною, що зовсiм не залишалося вiльного часу на щось iнше. Коли ж, здавалося, напруга досягла такого рiвня, що далi можна було сподiватися бунту, несподiвано все заспокоiлося: вiвторок, сьомого липня, став останнiм днем муштри, а наступного дня зранку усiх мiсцевих вiдпустили додому попрощатися.

Травневi дощi, що рясно напоiли землю, поступилися жаркому сонцю. Перебування надворi було схоже на лазню, а потiм, ближче до середини лiта, почалася спекота. Тарас Сопоха мучився у своему синьому з червоною пiдкладкою жупанi i чорнiй шапцi. Червонi рейтузи щiльно прилягали до нiг, вiд чого тiло сильно пiтнiло. Єдине, що влаштовувало Тараса, були чорнi черевики – до того юнак улiтку ходив босонiж.

Тарас поспiшав додому. Вiд табору, де вiн прожив пiвтора мiсяця, до його села було не бiльше трьох верст, але додому жодного разу вибратися не вдавалося. Матiнка двiчi приходила пiд табiр, приносила щось поiсти. Командири завичай дивилися крiзь пальцi на таке, адже якоiсь шкоди вiд подiбних вiдвiдин вони не бачили.

Тарас не мав з собою аркебузи. По-перше, вона була важка i незручна, а, по-друге, сьогоднi абсолютно зайва. За всiею полишеною зброею пильнували гайдуки, що залишилися у таборi (декому до домiвок було дуже далеко).

Сопоха пiдiбрав довгi поли жупана, заправив iх за пояс i швидким кроком попрямував додому. Треба встигнути i вдома побути, i якусь нагальну роботу впорати, та ще й надвечiр у табiр встигнути повернутись.

Ось i його хата – старенька похилена халупа. Упiзнавши господаря, з буди вибiг пес i кинув на нього. Почувши шум у дворi, у низьких дверях з’явилася ненька.

– Тарасе! – сплеснула вона в долонi i пiдбiгла до сина.

Юнак пригорнув матiр до себе. Лише тепер вiн вiдчув, як вiн за нею скучив i як важко лишати ii отак саму…

– Я й не сподiвалася, синку, що тебе вiдпустять… – втерла сльозу мати.

– Мамо, нас вiдпустили до вечора. Ми вирушаемо на вiйну.

Вiд почутого у матерi пiдкосилися ноги. Тарас обережно всадовив ii на призьбi.

– Коли, синку?

– Завтра… Пiсля вiдправи в церквi вирушаемо.

Мати схлипнула.

– Ну чого ви, мамо? – заспокоював Тарас. – Зi мною нiчого не трапиться. Я ж там не один. Знаете, який у нас десятник! Нiкому в обиду не дасть. А пан гетьман обiцяв платити по двадцять злотих. Повернуся – спроможемось на нову хату. Може, знайду якусь дiвчину. Буде вам помiч.

– А…

– А за Мошка не переживайте! Вiн вас не посмiе зачипити. Я сказав пановi гетьмановi. Я йому сьогоднi ще нагадаю.

– Може, не треба? Мошко – злостивий чоловiк.

– Мамо, вiн нiчого нi менi, нi вам не зробить. Нас iз вами захищае слово короля.

– Дай-то Боже, щоб так було… – зiтхнула мама.

– Так i буде! А ви чекайте мене, я неодмiнно повернусь. І ще одне… – Тарас зiбрався з думками. – Мамо, я хочу вас дещо попросити.

– Що, синку?

– Брат Амвросiй… Вiн же там один. Час вiд часу навiдуйте його. Скiльки йому ще залишилося…

– Добре, буду наглядати, дитино…

Увесь день Тарас порався у господi – роботи було чимало, i коли сонце вже хилилося за гору Гарай, хлопцевi вже треба було повертатися до табору. Але вiн усе ж хотiв iз деким зустрiтися. Без цього вiн не мiг почуватися спокiйним. Тарас не став прощатися з матiр’ю сьогоднi, адже вона збиралася прийти завтра до Жовкви на вiдправу.

Хлопець заспiшив до управителя Мошка. Той зустрiв його у воротах власного помiстя. Був такий же похмурий i пихатий як завжди, але Тарас помiтив у його поглядi якусь невпевненiсть.

– Що привело гетьманського жовнiра до мене? – незвичним для себе тоном запитав Мошко.

– Припини, Мошку! – вiдказав Тарас. – До чого твоi слова, мене не обдуриш. Ти ж мене ненавидиш, i я це знаю.

– Чом це я маю ненавидiти жовнiра мого господаря?

– Та хоча б тому, що вже не зможеш заставити працювати на тебе, коли тобi заманеться. І саме для цього я й прийшов до тебе. Зараз я не маю часу довго говорити, але запам’ятай: його величнiсть король звiльнив i мене, i мою матiр вiд обов’язковоi роботи у мiстi. Замiну менi шукай де хочеш, але неньку не чiпай! Якщо я повернуся i дiзнаюся, що ти заставляв ii працювати хоч якийсь день – начувайся! Вважай, що я тебе попередив.

Тарас Сопоха, круто розвернувся i заспiшив до рiчки, до мiстка через Стрвиню, щоб устигнути побачитися з Амвросiем. Вiн не почув, як управитель тихо, крiзь зуби мовив:

– Ти спочатку повернися, а потiм i поговоримо…

А Тарас невдовзi вже вiдкривав старi скрипливi дверi келii брата Амвросiя. Той сидiв, як i завше, за дерев’яним столом. Перед ним лежала вiдкрита книга – мiнея, як зрозумiв юнак. При появi вiдвiдувача Амвросiй вiдiрвався вiд читання i повернув голову до гостя.

Тарас привiтався.

– Прийшов усе-таки! – розчулився монах.

– Не мiг не прийти, – хлопець сiв навпроти.

Амвросiй довго дивився на Тараса, неначе бачив його вперше.

– Чого це ви так дивитесь?

– Дивуюся, яким ти став.

– Яким?

– За цi днi ти дуже подорослiшав…

– На вiйну iду, – повiдомив Тарас.

– Коли?

– Завтра вирушаемо. Спочатку буде вiдправа. Поляки окремо, ми – окремо, а потiм усi разом вирушаемо.

– Завтра – день первоверховних апостолiв, – нагадав монах. – Гетьман спецiально вибрав цей день?

– Не знаю. Гадаю, вiд нього тут мало що залежало. Що накаже король – те й мусить гетьман виконувати.

– Мало ти знаеш Станiслава Жолкевського, – задумливо вiдказав Амвросiй. – Вiн рiдко слово у слово виконуе накази короля. Якби так було три роки тому, той-таки Зигмунд не сидiв би зараз на тронi i не посилав би православних воювати з православними.

– Хiба я такий один? – знизав плечима Тарас. – Бог дасть, усе буде добре. Я говорив про вас матерi. Вона буде приходити до вас.

– Не треба… Нехай про себе думае. Тебе ж не буде поруч, а Мошко залишиться.

– Вiн не посмiе ii чiпати! Я його попередив.

– І що? Вiн злякався?

– Не знаю, злякався чи нi, але я йому пояснив, що буде, коли вiн наважиться порушити наказ гетьмана. Вiн же не дурний!

– Це вiрно.

Десь у Жовквi задзвенiли дзвони, скликаючи православних на вечiрню. Амвросiй перехрестився.

– Менi пора iти. – Тарас пiдвiвся. – Благословiть, отче!

Вiн нахилив голову. Брат Амвросiй важко пiдвiвся, тричi перехрестив юнака, потiм поцiлував у чоло.

– Бог iз тобою, отроче! – сказав вiн. – Нехай бережуть тебе янголи небеснi!

Тарас поцiлував монаха в руку, натягнув на голову чорну шапку i швидко покинув келiю. До табору – ще чималий шмат дороги, а сонце вже сховалося за гору…

Але Тарас несподiвано запiзнився. Щоб скоротити шлях, юнак вирiшив не обходити Жовкву. Крокуючи твердим, висушеним спекою путiвцем, Тарас зауважив перед собою миловидну дiвчину, яка несла кошик, закритий синьою тканкою. Іншим разом юнак, може, i пройшов би мимо, але дiвчина лукаво стрельнула зеленми очима, i вiн зрозумiв, що пропав… Вiд несподiванки Тарас зупинився. Те саме зробила й дiвчина. Вони стояли так i дивилися один на одного. Юнак уважно роздивлявся дiвчину. Цей лукавий погляд i цей кирпатий нiс вiн уже десь бачив… За останнi два мiсяцi можна було полiчити на пальцях тi митi, коли вiн узагалi бачив дiвчат, адже життя у таборi повнiстю виключало появу там жiнок (за винятком тих, хто вiдвiдував своiх чоловiкiв). Отож Тарас майже одразу впiзнав дiвчину. То була Марушка – кухарка вельможноi панi Регiни Жолкевськоi. Вiн бачив ii лише мимохiдь у той визначний момент, коли вирiшив пiти до вiйська. Тодi Тарас довго не мiг забути отi незвичайнi зеленавi очi… У нечастi вiдвiдини Жовкни вiн кожного разу шукав незнайомку. У свою чергу, Марушка теж не могла вiдлучатися вiд кухнi, адже була наймолодшою i виконувала ту роботу, яку давали iй старшi. А оскiльки старшими для неi були всi, то можливостi просто вийти за межi замку у неi зовсiм не було. Але доля подарувала iм зустрiч…




7


Польний гетьман Станiслав Жолкевський прибув пiд смоленську фортецю тридцятого вересня, наступного дня пiсля того, як там з’явилися вiйська Сапiги i Стадницького. Позаду залишилися два довгi мiсяцi, здавалося, безконечних переходiв, нiкому незрозумiлих розпоряджень короля та гетьмана, якi часто суперечили один одному. Жолкевський не хотiв сперечатися, а тим бiльше заперечувати королю Сигiзмунду, але деякi накази його королiвськоi величностi, котрi той посилав iз численними записками, були або згубнi для вiйська, або наперед приреченi на невиконання. Так сталося i в Оршi, куди вiйсько гетьмана прибуло одночасно з королем. Литовський канцлер переконав Сигiзмунда, що настав саме той час, коли можна практично без бою взяти Смоленськ. Короля майже вдалося переконати, але деякi сумнiви заставили його поцiкавитися думкою Жолкевського. Гетьман виступив категорично проти такоi поспiшностi, мотивуючи це тим, що до Смоленська добрих два переходи, вiйська стомленi i, що немаловажно, iм досi не виплатили обiцяних грошей. На його здивування (та й не тiльки його), Жолкевського несподiвано пiдтримав Ян Потоцький. І один, i другий добре знали про небезпеку подiбноi поспiшностi. Король Сигiзмунд Ваза, котрий постiйно пiдганяв iнших, тим не менше, коли справа доходила до прийняття рiшення, був людиною нерiшучою. Вiн старався перекладати остаточне рiшення на iнших, щоб потiм, у разi невдачi, було кого звинуватити. А якщо опонент виявиться правим – також не страшно: хто посмiе вiдiбрати у короля його перемогу?! Цього разу Сигiзмунд вирiшив не ризикувати. В душi вiн сподiвався, що захисники Смоленська самi прийдуть до нього з ключами вiд мiста. Тодi вiн утре носа всiм.

Подiбнi стратегiчнi суперечки i придворнi iнтриги мало хвилювали гайдука Тараса Сопоху. Зрештою, про них вiн i уявлення не мав. У складi загону Сiдельника Тарас чесно подолав весь шлях вiд Берестя до Смоленська, при цьому двiчi довелося латати взуття – воно не витримало двомiсячного переходу. Про те, що йому досi не видали обiцяноi ще перед походом платнi, Тарас не переживав – що заплатять, вiн не сумнiвався, а зараз золотi йому нi до чого. Годувати годують, одягнутися дали, що iще? Наявнi у рекрутiв грошi тi частiше програвали в костi або спускали на повiй, що складали обов’язковий атрибут чималенького обозу. Щоправда, послугами «жриць кохання» користувалися здебiльшого нiмецькi найманцi, але i тут траплялися поляки. Гетьман Жолкевський спробував було заперечити проти присутностi повiй у своему вiйську, але король настояв на своему: iнакше нiмецькi найманцi просто не пристали б на його запрошення. І Станiслав Жолкевський махнув на це рукою, мовляв, робiть, що хочете, тим бiльше, що нiмцi пiдпорядковувалися безпосередньо королю Сигiзмунду.

Смоленська фортеця височiла над навколишньою мiсцевiстю на лiвому березi Днiпра. За рiкою в низовинi лежало саме мiсто. По всьому периметру фортецю оточував високий мур, густо заставлений вежами.

– Так, багато християнського люду тут поляже… – зiтхнув Микита Сiдельник. – Що з нашого боку, що звiдтам – багато…

Жолкевський наказав розбити табiр навпроти фортецi у долинi, розташованiй мiж монастирями Святоi Трiйцi, Спаським та Богородицi. Оскiльки частина смоленцiв вiдступила у фортецю, а бiльшiсть переправилися на той берег Днiпра, примiщення монастирiв зайняли польськi воеводи. Литовський маршал Кшиштоф Дорогостайський облюбував Свято-Троiцький монастир; Ян Сапiга зупинився у Спаському, а Станiславу Жолкевському залишився Богородичний. Звiдти йому було зручно спостерiгати i за табором, i за фортецею.

Поки слуги розпаковували речi, польний гетьман вирiшив розвiдати обстановку навколо блокованоi фортецi. Собi у супровiд вiн узяв лише шотландського та голландського капiтанiв. Жолкевський не став тривожити нiмцiв: по-перше, не надто iм довiряв, а по-друге, основна iх маса ще пiдступала до Смоленська разом з королем. Що ж до Яна ван дер Рейна та Вiльгельма Дугласа, то вони своею спокiйною та незалежною поведiнкою заслужили у гетьмана принаймнi повагу. Жолкевський розумiв, що поява iноземцiв у вiйську його королiвськоi величностi пояснюеться просто: вони прибули сюди заробити грошей. Будуть платити – воюватимуть за корону, перестане Сигiзмунд давати грошi (а до того йде) – тут можливi варiанти: або найманцi повернуть мушкети проти короля, або самi знайдуть, як компенсувати неотримане. Але поки що капiтани задоволенi.

– Не розумiю я смоленцiв, – зiзнався Дуглас. – Навiщо вони спалили свое мiсто?

– Щоб нiчого не дiсталося нам, – пояснив Жолкевський, оглядаючи згарище, яке лише позавчора було житлом для людей.

Дiзнавшись, яка сила суне на мiсто, жителi Смоленська пiдпалили дерев’янi будiвлi. Поживитися загарбникам було нiчим.

У повiтрi досi витав запах горiлого дерева.

– Але ж ми згодом пiдемо звiдси! – продовжував шотландець. – Де ж вони житимуть?

– У землянках. Але свого чужим не вiддадуть.

Шотландець скрушно похитав головою – чи то вiд усвiдомлення того, що поживитися нiчим, чи то вiд жалю до бездомних жителiв. Жолкевський на це нiчого не вiдповiв, а ван дер Рейн сказав:

– Штурмом Смоленськ не взяти. Тут допоможе лише облога.

– Невiдомо, чи мають обложенi гармати, – мовив Жолкевський. – Якщо так, то сутужно нам доведеться. Як ви вважаете?

Запитання гетьман адресував Дугласу. Той вже встиг змиритися з думкою, що тут нiчого не залишилося для поживи, i повнiстю переключився на фортецю.

– Не думаю, що така фортеця не мае жодноi гармати, – сказав вiн. – Зрештою, можна спробувати невеликий штурм, тодi й з’ясуеться, е за стiнами гармати чи немае.

– Боюся, маленького штурму не вийде.

– Як це?

– Його величнiсть захоче захопити Смоленськ одразу. І переконати його у протилежному буде важко.

Ян ван дер Рейн ще раз подивився на високi стiни фортецi i заперечно похитав головою.

– Лише облога, – повторив вiн. – І сил менше витратимо, i людей менше погубимо.

– Невiдомо, що скаже король, – вiдповiв йому гетьман.

Його королiвська величнiсть прибув пiд смоленську фортецю наступного дня. До шести тисяч, що прибули двома днями ранiше, додалося ще три з половиною тисячi. Зi слiв Сигiзмунда, до мiста пiдходять ще чотири тисячi гусарiв i пiхоти. Таким чином, фортецю готовi були атакувати майже п’ятнадцять тисяч воiнiв (якщо не брати до уваги всiх слуг, кухарiв, музикантiв i повiй. На останнiх, правда, мало хто надiявся). На здивування Жолкевського, король не зiбрав одразу вiйськову раду, пославшись на втому. Сигiзмунд вiдпочивав до обiду наступного дня, поки до Смоленська не прибули решта. Лише тодi король запросив всiх до себе. Погода надворi зiпсувалася, всiм дошкуляв пронизливий схiдний вiтер, що було дивиною у таку пору, а тут, у домi якогось боярина, було тепло i безпечно.

Сам же король, зручно вмостившись бiля натопленоi печi, спiдлоба розглядав прибулих. Саме вiд них залежало – прославить вiн свое iм’я тут, пiд смоленською фортецею, чи вона стане йому поразкою. Знав король, що кiнцеве рiшення однаково буде за ним (правда, яким воно буде, ще не вирiшив).

– Починайте, ваша милосте! – звернувся Сигiзмунд до гетьмана Жолкевського. – Ви тут уже третiй день i знаете бiльше за нас.

– Дякую, ваша величносте! – схилив голову Жолкевський. – Ви правi: я прибув у Смоленськ на святого Михайла,[19 - 29 вересня 1609 року.] i лише пан канцлер (кивок у бiк Лева Сапiги) та пан маршал (те саме – Дорогостайському) випередили мене. Тим не менше у мене вистачило часу оцiнити обстановку.

– І яка вона? – поцiкавився король.

– На жаль, ваша величносте, вона несприятлива. Наближення вашоi величностi не викликало у московитiв великого ентузiазму, на що ми сподiвалися. Хоч вiйська Скопiна i покинули мiсто, у фортецi знайшлося до сорока тисяч гiдних до бою чоловiкiв. Це не рахуючи ще приблизно стiльки ж жiнок i дiтей, якi при необхiдностi також можуть взяти зброю.

– Хто ними керуе?

– Воевода Шеiн.[20 - Михайло Шеiн (1570–1634) – воевода, керiвник оборони Смоленська.] Якщо судити з тих чуток що доходять до нас, ми зiткнулися з гiдним суперником.

– Що ж ви пропонуете? – запитав канцлер Сапiга. – Не брати фортецю?

– Саме так.

Цi слова польного гетьмана викликали у присутнiх шум. Тi на мить навiть забули про присутнiсть короля. Сигiзмунд не спiшив припиняти суперечку. Вiн хотiв, щоб вельможi висловилися проти пропозицii гетьмана. Сам же Сигiзмунд вже прийняв рiшення.

Гамiр припинився так само несподiвано, як i почався. Вельможi якось одночасно замовкли, засоромившись своеi нестриманостi. У кiмнатi настала тиша.

– Що ви пропонуете? – запитав король.

– Залишити бiля фортецi частину вiйська. Або взагалi нiкого не залишати i йти одразу на Москву, де нас чекають.

– А Смоленськ?

– Смоленськ сам вiддасться нам, як тiльки ми захопимо Москву.

– Ви пропонуете у себе в тилу залишити укрiплену фортецю? – запитав Ян Сапiга.

– У цьому нiчого страшного немае. Без Скопiна смоленцi не мають шансу на успiх.

Тут пiдвiвся Людвiк Вайнер.

– Ваша величносте! З вашого дозволу я дозволю собi заперечити пановi гетьману.

Всi з цiкавiстю подивилися на Вайнера. А той спокiйно продовжував:

– Нехай вашiй величностi буде вiдомо, що в Нiмеччинi е бiльш неприступнi фортецi i, тим не менше, менi доводилося брати iх. Смоленська фортеця не може похвалитися нi розташуванням, нi стiнами, нi оборонцями. Перебiжчики розповiдають, що власне воiнiв у фортецi не бiльше п’яти тисяч. Не розумiю, чому пан гетьман так боiться штурму?

– Та тому, що нас зустрiнуть не п’ять тисяч, а всi сорок! – запально вiдповiв Жолкевський.

– Почекайте, ваша милосте! – зупинив його король i, звертаючись до Вайнера, запитав: – Ви впевненi, що зможете вже завтра взяти фортецю?

– Так, ваша величносте! Завтра захисники Смоленська приспустять перед вашою величнiстю своi стяги! – впевнено сказав Людвiк Вайнер.

Король Сигiзмунд лише розвiв руками.

– Тодi нехай пан гетьман поки що вiдпочине! – сказав вiн. – Я гадаю, що дорога сюди стомила вас. Вiдпочиньте, а завтра ви нам будете потрiбнi. При здачi фортецi ваша присутнiсть, пане гетьмане, обов’язкова.

Станiслав Жолкевський сприйняв сказанi iз сарказмом слова короля спокiйно, тiльки зрадницьки затремтiла нижня щелепа. Тим не менше гетьман нiчим не виказав себе, лише схилив на знак згоди голову. Тут подав голос мальтiйський кавалер Бартоломео Новодворський.[21 - Бартоломео Новодворський (1552–1625) – польський офiцер, мальтiйський кавалер.]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-luschik/pomizh-dvoh-orliv/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Станiслав Жолкевський (1547–1620) – польський державний i вiйськовий дiяч.




2


Паоло де Дукато Клеменсi (Павло Щасливий; пом. 1610 р.) – львiвський будiвничий доби Ренесансу.




3


Шельонг, солiдус, шеляг – найдрiбнiша монета Польщi.




4


Богдан-Зиновiй Хмельницький (1595–1657) – в майбутньому украiнський гетьман.




5


Ян Жолкевський (1593? – 1633) – син Станiслава Жолкевського.




6


Іван Данилович (1570–1628) – магнат, державний дiяч Речi Посполитоi, зять Станiслава Жолкевського.




7


Михайло Хмельницький (? – 1620) – управитель Станiслава Жолкевського, батько Богдана Хмельницького.




8


Амвросiй Прихильний (Ваберене Нутклаус;? – 1611) – украiнський архiтектор iталiйського походження.




9


Димитрiй, Лжедмитрiй ІІ (? – 1610) – самозванець на московський трон у часи Смути.




10


Стефан Баторiй (1533–1586) – польський король.




11


Сигiзмунд ІІІ Ваза (1566–1632) – польський король, наступник Баторiя.




12


Якуб Делагардi (1583–1652) – шведський вiйськовий i державний дiяч, граф, активний учасник подiй Смутного часу.




13


Лев Сапiга (1557–1633) – державний i вiйськовий дiяч Великого князiвства Литовського i Речi Посполитоi, великий канцлер литовський.




14


Ян Потоцький (1551–1611) – польський шляхтич, вiйськовик, урядник, державний дiяч Речi Посполитоi.




15


Станiслав Стадницький (1551–1610) – староста сiгулдський, кальвiнiст. Через свiй характер носив прiзвисько «Диявол з Ланьцута».




16


Ян Кароль Ходкевич (1560–1621) – польський вiйськовий i полiтичний дiяч литовсько-руського походження, Великий гетьман литовський.




17


Олександр Корвiн-Гонсевський (? – 1639) – польський военачальник i дипломат.




18


Михайло Васильович Скопiн-Шуйський (1586–1610) – московський державний i вiйськовий дiяч часiв Смути, племiнник царя Василя Шуйського.




19


29 вересня 1609 року.




20


Михайло Шеiн (1570–1634) – воевода, керiвник оборони Смоленська.




21


Бартоломео Новодворський (1552–1625) – польський офiцер, мальтiйський кавалер.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения